Було літечко цікаве, Старий човен той дірявий,
ми в селі тоді жили... ти полагодить зумів...
Я донині пам"ятаю, Вітерець легкий, ласкавий,-
ми по озеру пливли... невгамовно шепотів...
Нам обом він певне заздрив,
бо ми вдвох,а він один...
Воду в озері він звабить,
дуже-дуже він хотів...
Та вода зваб не приймала, Біля озера веселий
вже закохана була. явір лагідний стояв.
Вона вітрові сказала, Він воді щодня ласкаво
що для іншого жила... поцілунки посилав...
А водичка шепотіла
йому лагідні слова.
Вона його розуміла,
бо ж закохана була...
До води явір схилявся Вітер дуже розгнівився
кожен день і повсякчас... і на явора ричав.
Він би з нею й обвінчався, Обламав йому він крила
як зробити це не знав... гілля у злобі ламав...
Явір встоять намагався,
не просився, не стогнав.
А коли усе ж зламався,
то у озеро упав...
Вода його підхопила У наступну ніч він гнів свій
і до берега несла. вже на воду повернув,
І цим вітра розгнівила, і на силу покладався,
той наповнивсь ущерть зла... безперервно в воду дув...
Лиш під ранок він стомився
і нарешті вже заснув...
а тоді, коли проснувся,
своє горе враз збагнув...
Води в озері не стало, Ми з тобою того ранку
лиш багно на дні було... теж до озера прийшли,
І завив вітер,й заплакав, і пригодою нічною,
та й повіяв за село... дуже вражені були...
А пізніше односельці
обладнали там ставок.
А на пам"ять про озерце,
яворів звели рядок...
Така випала їм доля, Явори ті пречудові
розлучила назавжди, і донині там стоять...
та навіки всім лишила,- Вони дужі і здорові,
і ставок,і явори... і вітрам їх не зламать...
Українці наші славні
завжди сильними були...
Ще відновлять Мир і Правду,
щоб щасливо всі жили!..
