дзвони плачуть по осені,
простоволосими душами попід вікнами
наші смутки розсіяні.
так невміло ти запалюєш свічі
й шепочеш закляття розбито.
не любити тебе
означало не знати власного імені
чи не мати домівки.
скільки часу ці ріки
впадають у глибінь натхнень.
зеленими хвилями крізь каміння
щоб болем в тобі зародитись
й померти
в притулку пустої весни