"Яке глибоке щастя - жить,
Буть гідним імені людини..."
(Максим Рильський)
Люди, будьте людьми!!!
Я часто повторюю ці слова подумки,хоча мені хочеться кричати...
Кричати тоді,коли дивлюся телепередачі про людські долі,коли читаю газети,слухаю радіо, та й часом спостерігаю за теперішним людським життям,..і бачу, і знаю,яка прірва у нашій державі між багатьками і бідняками. Ті бісяться від жиру,роблять все можливе і неможливе, щоб ще більше збагатитися, а інші живуть, точніше виживають,а то й доживають свій вік,деякі знаходять самозабуття за допомогою алкоголю,та й гублять не лише себе,а й своїх рідних,забуваючи про стареньких батьків,про малих дітей...До чого ж ми дожилися,аж страшно стає від неправди і несправедливості. Одних я подумки осуджую,інших виправдовую, або й прощаю,..хоча по правді говорячи,не все можна й простити... І насамперед не можу простити нашій владі,хоча й розумію,що в чомусь є і наша вина,не тих вибирали, а ті скористалися своїм положенням, прийняли такі закони,за яких простим і освіченим,і трудолюбивим людям "туди" не попасти,та й "ті" ніколи не зійдуть з "олімпу"...
Та незважаючи на всі негаразди є у нашому суспільстві справжні люди,які не задумуючись роблять гарні і дуже потрібні справи. І слава Богу,вони живуть серед нас. Причому це не лише наші воїни і волонтери, а й звичайні прості люди,які просто інакше не можуть. З цього приводу я й хочу повідіти пару-тройку таких історій.
1. БІГЛЯНКА...
Із одного дитячого закладу, точніше дитячого будинку інтернату для дітей з розумовою відсталістю,цього літа зникла,чи то втекла одна вихованка,уже повнолітня. Звісно переполошилися всі працівники закладу, а найбільше вихователька групи, де була ця дівчинка Люба. Негайно заявили в поліцію. І відразу ж почалися пошуки. Я не знаю,як шукала поліція, а от як довелося шукати виховательці знаю. Вона не дуже й покладалася на поліцію, а долучила до пошуків свого чоловіка, та усіх близьких і знайомих. І ходили, і їздили, шукали і розпитували...Та все було марно... Та все ж дівчинку знайшли. І знаєте чия в тому заслуга?.. Іншої вихованки, добре відомої мені Оленки,яка щоліта буває у нашому місті,куди її привозять мої добрі,щирі,люблячі, близькі мені друзі. Через них і я маю деякі,хоч і невеликі зв"язки з цим закладом... Про те як Оленці вдалося знайти Любу, вона мені сама й розповіла. Оленка хороша і уважна дівчинка, тому приїхавши у наше місто, вона долучилася до пошуків, використовуючи мобільний телефон. З Любою вона перебувала в одній групі, а оскільки була дуже товариською, то знала телефони усіх своїх подруг. От вона час від часу й надзвонювала до Люби. Та спочатку не відповідала, бо ж боялася, що Оленка видасть її місце перебування. Та все ж намагання Оленки дало свої результати, чи то Люба забула, що треба бути обережною, чи засумувала за подругами, а може й за своїм дитбудинком. Так чи інакше, одного пізнього вечора Люба відповіла на дзвінок Оленки. А та зуміла випитати подругу про місце її перебування. І хоча Люба,спохватившись, просила її нікому не повідомляти, Оленка негайно подзвонила вихавательці. І вже другого ранку поліція і вихователька знайшли біглянку.Я не хочу повідомляти де і чому вона була, бо ж не хочу завдати болю і Любі, і Оленці...
2. ХІВРЯ МОЛОТОВСЬКА...
Це давня історія. Коли я закінчувала перший клас, моя бабуся Настя вийшла зіміж за удівця. Моя мама не заперечувала, адже знала,які випробовування довелось перенести її мамі, коли батька виселили, і коли голодомор забрав життя семи її діточок... Бабуся перейшла жити до дідуся Феодосія.На той час у нашому селі було 7 колгоспів, ми жили у колгоспі імені Леніна, а дідусь у колгоспі імені Молотова. У дідуся була одна - єдина донька, онук і онучка, і навіть маленька правнучка. Ми з братом змирилися з тим, що бабусі біля нас немає,частенько навідувалися до бабусі,знали й його доньку, і її дітей, і ту маленьку правнучку. Дідусь виявився добрим і лагідним, зустрічав нас так приязно, що ми швидко зрозуміли, що це наш дідусь. Та не про це сьогонішня моя мова. Через будинок від дідуся жила жінка невиразного віку на ймення Хівря. А оскільки жінка бувала неадекватна, то її й прозвали: Хівря Молотовська. Ми чули про неї й раніше, бо ж бувало,як щось зробимо не так, то від когось із дорослих можна було почути: "Ти вже,як Хівря Молотовська?" Нам було це образливо. Та коли ми познайомилися з Хіврею, зрозуміли, що вона не така вже й безнадійна. До цього вона ходила у старезному одязі, завжди брудна, бувало не вмита, і майже завжди голодна, бо ж пенсій тоді ще не було, а заробити щось на своє прожиття Хівря не могла, в колгоспі їй ніякої роботи не давали, і люди ніколи її не наймали. То отож вона й жила за рахунок свого городу, та милостині від добрих людей. Бабуся,як тільки познайомилася з Хіврею, накормила її, заставила покупатися, дала якусь свою, ще пристойну одіж,і навчала все чого можна було навчити таку людину. І Хівря приобразилася, стала більш акуратна, щоправда говорила вона мало і не дуже виразно, але вона відчула, що вона людина. І навколишні люди стали до неї більш уважними, і поступово ті попередні насмішки і вислови зникли... Отож мені й хочеться знову повторити: "Люди,будьте людьми!!!"
3. ДУНЯ - ГЕЙ...
Цю жінку на ім"я Дуня я знала з дитинства. Вона ровесниця моєї мами, була дуже трудолюбива,мала трьох дітей,хтозна від яких чоловіків. Найважче для Дуні було те,що вона дуже погано розмовляла. Моя мама була за перекладача,щоб хтось із керівництва колгоспу її зрозумів, то ото й кликали мою маму...
Якось років 40 тому назад, мама приїхавши до мене, розповіла,як вона минулого приїзду на вокзалі зустріла Дуню. Мама придбавши квиток на автобус сиділа на лавочці і якось роззирнувшися побачила Дуню. Мама покликала її до себе, привітавшись, запитала: "Дуньо, чому ти тут? Де ти була? Куди їдеш?" І почула у відповідь: "Мія бебки амінь!" Вимовила так голосно, що всі присутні з подивом на неї подивилися і стали прислухатися до їх розмови. Мама перепитала; "Ти біля церкви спала?.." І коли Дуня ствердно кивнула головою,навколи них зібралися майже всі присутні на вокзалі. Мама запитала Дуню, куди та їде, та з ким і де вона живе. І почувши у відповідь, що їде не знати куди, а живе, чи то жила із найменшою донькою Раєю. Мама здогадавшись про негаразди, запитала: "Ти, Дуньо, що п"єш?"
А та закивавши головою відповіла: "Мія пия, пия, а Рая мене бия, бия..." Якось мамі удалося вговорити Дуню, щоб та повернулася додому, перестала пить, і тоді Рая не буде її бить. Отак вони й зайшли разом у автобус,контролер зважив на прохання моєї мами, що жінка неадекватна, то так вона й поїхала до Раї,не маючи квитка. Яка її була дальша доля я не знаю. Але добре пам"ятаю,як після війни нам виплачували якусь сяку-таку пенсію, за вбитого на війні батька. Хтось і Дуні порекомендував, подати прохання про виплати на її доню,яка народилася перед війною.Але оскільки Дуня не була одружена, то справу розглядали в суді, а так як Дуня сама не могла нічого пояснити, то колгосп послав разом з нею і мою маму. Коли суддя запитав Дуню, хто ж батько її дитини, та відпивіла: "Вася Киця!" Звісно судді не зрозуміли, та мама впевнено сказала: "Василь Котенко!" Хоч і була шокована відповіддю Дуні, адже Василь був самий гарний хлопець у селі, був неодружений, а так,як він загинув, то все ж якусь пенсію Дуні все-таки призначили. Та як там не було, а працювала Дуня мабуть найкраще всіх селян і ніколи не цуралася ніякої роботи...
А закінчити свої розповіді я хочу сказати, що кожна людина повинна навчитися поважати і берегти і природу і кожну іншу людину,або хоча б не насміхатися...
І пам"ятати слова великого Олександра Довженка: "ПОСПІШАЙТЕ РОБИТИ ДОБРО..."
ID:
800281
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.07.2018 17:30:17
© дата внесення змiн: 23.07.2018 08:56:27
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
за цікаві історії 
