|
Що ж, таке іноді буває… Особливо коли – ти рахуєш
себе, якоюсь невід’ємною частиною складного механізму.
Створеної кимось й для чогось системи… І саме в цьому
місці за задумом автора – тебе, знову мусить спіткати
розчарування… Яке поставить, тобі – лише одне, але
жахливе запитання…Мов чотири прості слова – Все це так, але…
Питання коли ти, почав помічати як раз-за-разом тобою,
просто нехтують?.. Наче ти, зношений, поіржавілий і
недолугий чи зламаний гвинтик? Який не приносить жодної
користі всьому складному механізму та всій системі у цілому.
Щоб, ти, навіть не робив та які б зусилля не докладав, всім – то
було і буде байдуже… Оскільки люди зазвичай завжди помічають,
лише – одні недоліки. І розуміючи це – ти, просто випадаєш із ланки.
Тобі, стає не важливо, що і як… Нехай шукають свого ідеалу… Десь там…
За обрієм…
Хоча й ти, ніколи не тримав у своїй душі образи, на них, але все ж…
Лишаєшся назавше осторонь, чи навіть обабіч... Від болі та їхнього
шляху, стежки або дороги… Ти і вони прекрасно розуміють, що коли їм буде
конче потрібна твоя допомога, то ти – неодмінно зробиш усе, що лиш
можливо і, що від тебе тільки залежить… Але знову, перед тобою одне і
те ж саме питання, але… – Чому усе, це тобі, так вкрай потрібно? –
Оскільки, ти дуже чудово знаєш, що в твоїй скруті, тобі ніхто навіть
не допоможе… А інші можливо навіть радітимуть… Кожному твоєму
нещастю та падінню… Не розуміючи, що ти заново вчишся літати чи можливо
жити…
Ти усвідомлюєш, що людина може покладатися лише на справжніх
друзів, свою власну сім’ю чи лише просто на себе… Іноді навіть
й на знайомих, але… Шкода, що всі вони – ті дорогі серцю люди –
від тебе, наразі дуже далеко… Десь там… Між сотень далеких міст,
імен та колись побачених обличь… І кожний із тягарем своїх
проблем чи заклопотаний пошуками власного щастя… Через це,
ти і не хочеш їх турбувати своїми закликами… – Самотність для тебе,
стала звичкою… Наче всі поруч та разом, але чомусь завжди окремо
та осторонь… При цьому ти, знову муситимеш вислуховувати – чиїсь,
пусті зізнання та обіцянки… Які на щастя чи можливо на жаль ніколи
не здійсняться… І всі ті, кимось промовлені в голос чи пошепки –
слова лише наполохають безсонну ніч та дзвінку тишу…
Можливо попри все, це – хтось таки, занотує, всі твої, спроби донести світло
та добро. Де кожна твоя, надлишкова благодійність – була сповнена
обтяжливої турботи та любові… До кожної небайдужої чи навіть незнайомої,
тобі людини. І неважливо якого болю вони, тобі завдали… Оскільки
біль нагадує, що ти іще живий… І можеш щось – відчувати. А решта
не має значення… Принаймні для тебе… Але одного разу… Ти влаштуєш
для них неочікуване свято. І нехай веселяться тоді та радіють...
Можливо навіть й не помітивши, що ти знову лишився осторонь…
Так би мовити поза кадром, переглядаючи майстерно створену і
поставлену - тобою виставу…
ID:
794570
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2018 05:47:39
© дата внесення змiн: 06.06.2018 06:10:17
автор: Валерій Кець
Вкажіть причину вашої скарги
|
