Залишила рідне місто Дєбальцеве.
Ніччю розгромили базар вщент.
Вулиці мали тяжкий вигляд,
людей майже не було.
Тільки бійці ДНР вишагували.
В душі холодок,
вона буцімто занеміла.
На пероні люди відчувають
цю гнітючу аж дзвінку тишу,
наче перед грозою.
Розуміють, якщо не встигне потяг,
то тут й залишимось.
Дуже не хотілось залишати свою домівку.
В руках торбина та паспорти.
З дитинства знала тут кожну будівлю,
кожен двір.
Коли повернуся,
коли побачу світло у рідному віконці не відомо.
Сум охопив до п'ят.
Таке на серці безповоротнє відчуття,
ні жива, ні мертва.
Ще о чотирнадцятій годині рахувала на балконі солдат,
а о першій ночі вже рушила в невідоме.
Скільки їхав потяг,
стільки й поливав град,
почували себе під Богом.
Молитви шепочеш,
відчуваєш себе беззахисним дитям.
Лише о четвертій ранку вирушили з зони АТО.
Син був весь час на телефоні, хвилювався.
Мала дівчинка зайшла до нас,
гуляла по- вагону,
й каже - це твій дідусь, кажу мій,
а ось що мені мама наділа,
то був хрестик,
кажу добре твоя мама зробила,
це зараз наш єдиний захист.
Пройшов головний потяга
й сказав, що за нами путі взорвано,
провідники дуже хвилювались, бо залишили дітей та жінок.
Так нам пощастило урятуватись,
але чоловік не витримав й помер
під мирним небом,
ми - жінки поридаємо,
а чоловіки все в собі тримають.
Від війни ще втечеш,
як Бог дасть,
та від смерті ніколи.
ps
вікна цього садочка дивились напроти моїх,
котрі також зяють чорною дірою і досі.
Сусіди кажуть, мародери серед білого дня
перебирають, що в хаті вціліло.
Це єдиний, мабуть, серйозний твір у цьому році. Розповідь викликає справжні емоції. Спочатку обурення тим, що ТАМ відбувається, потім виникає співчуття людям, які залишились без своїх домівок... Хочеться бачити більше творів з цієї теми, щоб у кожному слові звучали прокляття війні та тим, хто її розпалив.
Svitlana_Belyakova відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже вдячна Вам.
З повагою до Вас та
Вашої творчості,
Світлана.
