Я душу бачила передвесняної Зими,
вона завмерла на холодному вікні-
там срібна тиша і місяць в океані зір,
застигла непокора у химернім пір'ї крил.
Іскриться холодом в довершеній красі
сумбур із почуттів в льодяній єресі.
Відлига вдень ту душу стре,
а ніч з натури нанесе вкотре.
Теплом долоні розтоплю сльозу
й немов на серці шрами залишу.
А хтось жбурне ще снігу, аж жахнуся,
завиє вовком за вікном- перехрещуся,
заб'є копитом хуга, і засичить завія,
і затріщить над вухом морозцем
месія.
А я все ж насмілюся порушити закони
і запитую тихесенько, немов в ікони.
-Для кого Зимонько мереживна краса?
Для кого п'ятдесят відтінків снігу?
Чи ти кохаєш? А вона сказала: -Да!
-Мій Морок уночі мені дарує втіху.
