У тисячах дзеркал, омитих кров’ю
Терновим гіллям оповитих чорних тонкотілих троянд,
Сіяє твоя тінь неповторна
Потворна чорна мара зазирає в залиті розпачем очі,
Й лишає у моїй душі мільярд
Синців, які ти звеш “пророчі”.
Потвори замурзаний хриплий крик знов серед ночі
Застряг у барабанних перетинках
І відбиває ритм в наметику
Хрящовому обмотаному шкірою.
Душа, увінчана останньою крихтою, останньою вірою
Обвиває дзеркало.
У тисячах дзеркал, омитих кров’ю
Чорних тонкотілих троянд,
Ширяє твоя тінь неповторна:
Проникає в душу Троян.
Ковток полиново-цукрового зілля
Пече… Обпікає вже подразнене горло диким криком надії.
Твої губи тікають з підпілля,
І крик тухне.
Але то вже не я,
То Люцифер у паперовій масці підступно дихає тобі в шию.
І в той момент твій дух безпорадно ниє,
А потім захлинається пліснявою.
Дзеркала кишать тиснявою.
Цілий натовп тебе в перемішку з нечистим
Поглинає, топче безгрішну…
Безгрішну
Душу.
Та це не кінець!