Розквітає зима, наче квітка рожевої сакури.
І кристалики льоду спускаються з неба до ніг.
До зими не можливо придумать тяжкої метафори,
Ми про неї читаємо твори тільки з книг.
Білий сніг, наче маска - вкриває жовтневе листя.
Наше місто загублене - назва вже стерлась із шпальт.
І холодне, блискуче, криштально-прозоре намисто,
Покриває зсирілий байдужістю й груднем асфальт.
Це ж Вона наступає, своїми малими слідами.
Від морозу вже вкотре калина червоно-стигла.
Сиві хмари роз'їдуться ще раз тими поїздами.
Біле небо. Чи сніг то? Не має різниці. Все біле.
Постелилась холодна Царівна прозорим килимом,
І розсипала срібні шати, наче мантію.
Ми повинні як ця пора року - бути світлими,
А від темних людей - якнайбільшу тримати дистанцію.
В нас у кожного в серці живе своя власна метафора.
Незрівнянна і схожа, чомусь, на холодную Зиму
Лиш не в кожного квітка розквітне, як та сакура,
Треба "світлими" бути нам і без сірого диму.
4 рядок. «...тільки зі книг».
1 рядок. «жовтневе» - три приголосні ставлять підніжку мелодичності, думаю «жовтяне».
«зі шпальт».
Хороший задум і хороший ритм, але... Знову політика... Надокучлива жуйка «про мир у всьому світі»...
Поезія це внутрішнє єство, це вектор його в свою душу... а не до Верховної Ради...