Я сиджу в кафе, вивчаю п’яних мову,
Деякі артиклі я ще не допив...
Тут підсіла ти і, досить гонорово,
Прочитала свій палкий речитатив.
Річ була у тім, що я немов-би схожий
На якогось там актора у кіно
Що то за один, згадати я не можу,
Грав він шпигунів і стрибав у вікно.
Ти розповіла про свій самотній вечір
І про те, що страх додому йти самі.
Артистично так тремтіли твої плечі.
Вийшли ми з кафе і зникли у пітьмі.
До твоїх дверей ми сходинками крались,
Поверхи чотири дерлись в темноті,
Наче в тому фільмі, в шпигунів погрались
І була в цю ніч ти не на самоті…
Вранці, я, крізь сон, почув дзвінок у двері,
А за ними, досить різкий баритон,
Роздивився фото, що на шифоньєрі...
І почав шукати двері на балкон.
На стіні висіли оленячі роги,
Їх законний власник двері відчиняв:
Ключ шукав, бо мацав килим під порогом,
Й карабін мисливський трохи заважав…
Часу було мало – дурню зрозуміло!
Паніка зростала з розміром очей,
Поглядом зустрілись, ти вікно відкрила:
«Пам’ятаєш, хто ти? Ти – шпигун, окей?»
Що мене штовхнуло, може в роль ужився?
Та тієї миті, страх кудись пропав.
Стрибнув і не знаю, як тоді не вбився…
Так, одного разу, я «пошпигував»
2012
