Я – вже не я. тільки Душа і слово.
Оце єдине з чим до тебе йду.
У нім ще грають барви веселкові,
Цвіте калина в нашому саду;
У ньому ти казково неповторна
І вічно юна, як моя весна!
Скибка життя шматована, потворна,
Де чаша горя випита до дна.
Живуть у слові давні ідеали,
Наївна віра в торжество добра…
Там все як правда зовні виринає
Із сутності Пашковского Петра.
Життя жорстоке. Часом спересердя
Кляну його, як насідає зло…
Та як від тебе маю милосердя,
То через час – від серця відлягло,
А ще як гляну в твої милі очі…
Хай на світлині, хай не наяву!
То що б не принесли пекельні ночі,
Я вірую: до ранку доживу!
Хоч би для того, щоб тебе любити!
Крізь всі розлуки променем пройти,
Теплом душі твою самотність гріти.
Бо ти для мене – геній красоти,
Бо ти для мене явно ангел з неба,
Ти - моя Муза, радість і журба…
Я не існую на Землі без тебе.
Коли не бачу, то душа слаба
В квадрат вікна безсило визирає,
Поки стікає неквапливий час.
А серце чомусь терпне, завмирає,
Наче життя зібралось йти від нас.
Тоді встаю, підсовую комп’ютер,
Уяви вітер ліплю під крило,
І вже сльозу відчаю місяць витер,
У вищі сфери душу занесло…
Я поміж хмар душею розкошую,
Обшукуючи небо голубе.
Бо вірую: що в небесах почую
Помахи крил, які несуть тебе.
Я, - вже не я. Кохання тихе слово,
Жива душа… ні рук нема, ні ніг…
Я прихилив би небо веселкове!..
Якби то міг! Якби то тільки міг!
20.01.2018
