Love Poem Without a Drop of Hyperbole in It
by Traci Brimball
in New Yorker, Jan 8 2018
Я люблю тебе, як сонечко любить підвіконня, люблю тебе,
як кашалоти люблять кальмари. Нема таких глибин,
через які я б не пройшов до тебе. Я люблю тебе,
як шахматні пішаки люблять аристократичних коней.
Заради тебе я кинусь під ноги слона чи королеви.
І навіть чутливої тури. От така безумна моя любов.
Я люблю твій солодкий маленький ротик-тепличку.
Я люблю цілувати тебе язиком, пристрасно,
навіть не знявши шкарпеток. Я люблю тебе, як хижак любить
безтурботного оленя на узбіччі дороги. Я хочу бути
весь у тобі. Я люблю тебе, як Ісіда любила Осіріса,
але її відданість все-таки трохи недотягувала.
Я натреную моє дихання і навчусь сприймати звукові хвилі,
щоб змогти віднайти всі до останнього суденця твоєї крові. Клянусь,
що любов ця безбожна, в ній немає ні краплі страждання.
Як лосось в його гонитві підіймається проти течії, для тебе
я викручусь від ведмедів. Як яструби на дахах хмарочосів,
я завжди буду повертатися. Божевільний. Трохи безнадійний,
закоханий до непристойності. І тому я
зараз на дивані цілую знімки на телефоні замість того,
щоб покликати тебе з кухні, де ти готуєш
безсумнівно занадто гостру їжу на вечерю, але коли
ти підносиш ложку до моїх губів і питаєш, чи вона вже готова,
я кажу так, завжди, але ніколи, її ніколи не досить.
