З мене пішли геть усі вірші. Наче їх писала не я. Наче той, хто писав, пішов, розтанув в тих гарних, доладних словах. І спроби написати їх знову стають якимось гвалтівним актом, намаганням народити мертве, вичавлюванням порожнечі із безкінечного повторення вже користованих образів, сказаних смислів, прожитих настроїв – і все раптово перетворюється на гру з комбінацій слів, що, певне, найгірше для поета. Коли все стає схемою. Добре знаною, вивченою, пройденою, і, звісно, завершеною. Тобто такою, яка має свій початок і кінець, свої межі, окреслена і замкнена. І ось ти стоїш, серед своїх віршів, як звір, якому відтяли лапу, дихання збите, очі болять від напруженої вібрації жил, і нема шляху назад, та найстрашніше – його й уперед нема. Нема! І ось я стою, серед своїх віршів, як один із його образів, в білій мереживній сукні, боса, серед шуму прибою, на темно-зеленій вологій хвої, дихання збите, болять очі і нема тут жодного поета, окрім ледь видимої примари. Нема! А може, їх щось краде, оті вірші. Вичерпує, втягує, лишає по собі німоту, гарну, як призахідне сонце над покинутими заводами, як порох в недобудованій багатоповерхівці, як суха трава на золотавому від рівнодення пустищі, або як далеке відлуння проїжджаючих вантажівок увечері десь за містом. Відчування образів більше не римується. Бо більше й не треба, аби вони римувались.
ID:
768665
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.12.2017 14:55:11
© дата внесення змiн: 29.12.2017 14:55:11
автор: Художник Спить
Вкажіть причину вашої скарги
|
