Коли була маленькою, ніколи не розуміла дорослого: «Як швидко біжить час…» А тим паче не розуміла, куди він біжить, в якому напрямку і навіщо? І, головне, чому так довго тягнеться, як гума? Так хотілось швидше вирости, щоб без дозволу мазюкатись помадою, і щоб за це по попі не прилітало.
Збулось… Мазюкаюсь… Тільки тепер справа не лише в помаді… А ще в 3-х кремах, які обіцяють приховати перші зморшки та зробити руки ніжнішими.
У мене час не біжить… Ні! Він несеться як потяг 18 століття, який замість вугілля зарядженими атомними частинками нагодували! Час минув швидко, натомість нагородив мене найбільшим щастям на землі, в якого вже прорізались перші зуби, із яким життя починається спочатку: перша посмішка, перший крок, перше «мама», перше «НЄ!»
Я добре пам’ятаю село. Немов учора… Бабусю із дідусем, що любили посваритись жартома, молоду маму на городі, вареники з вишнями, собаку Муху з реп’яхами за вухом, і кручі – вони єдині не змінились за майже 30 років. А життя немов провалилось у них.
Вчора мама, яку тепер треба називати бабусею, пригадувала своє дитинство в цьому селі. Сусідського хлопчину із його: «Буба Рара, ди дам сєсі». Людською дорослою це означало: «Люба Вєра, йди дам цяцю!». Уявляєте, а мама теж була колись маленькою… і бабуся..! І мріяла, і, пробач мамо, по попі їй прилітало… і куди воно усе зникло? Не знаєте? А я знаю – у кручі – лише вони і досі не змінились… Тільки тепер розумію, що і мене вже час підганя. Ще мить – і бабусею кликатимуть мене. Ще мить – і не я над кручею, а вона наді мною. А скільки хотілось зробити, встигнути…
Часу не спинити, знаю, одначе прошу, ДИТЯ, не поспішай вирости, дозволь батькам більше сьорбнути молодості, дай постояти над кручами… А вирости все одно доведеться, просто не поспішай...