Мені наснилась паперівка,
Коло бабусиної хати,
Хилила яблунька голівку
Мені у руки, би дістати,
Пахуче ябко.Соковите,
собі за пазуху ховала
І бігла з ним на світлий
Ганок, своє дитинство
Там гойдала.
Бабуся ставила гербату
У філіжанці з порцеляни,
А я вдихала матіолу,
Посіяну руками мами.
Жоржина кольором бухтіла,
Як виноград, бродила вітром-
Я цілувати світ хотіла,
Такий солодкий...
Той, за фіртков.
Де достигала паперівка,
Впивались бджоли її смаком,
А я із сонцем говорила,
Та смакувала булку з маком.
Так добре було, так весело,
Ховались в стрісі ластівки:
Ох, не кінчайся моя ноче,
Хай ще повернуся туди.
В рясні дощі мого дитинства,
На рідний ганок, в мамин цвіт,
Де паперівка у корзинці,
Де я не була купу літ.
Тих літ нема, давно у вирій,
З собою взяв старий лелека,
Не залишили мені вибір-
Дитинство моє так далеко.
"...душа летить в дитинство. як у вирій..." Цей афоризм Ліни Костенко завжди переслідує мене, коли читаю солодко-терпкі спогади про дитинство... 
ПОвернули й мене в дитинство, Леся!Дякую! Паперівки скоро вже дозріють... Заходьте на гостину! 
З повагою,
