Мені 81 рік і я є ветеран війни. Ні, не Другої Світової, хоча я дуже добре пам’ятаю перший день тієї війни, яку так пафосно назвали Вітчизняною. Мені було 5 років і моя мати привезла мене та молодшого брата до батька в гості, бо він був мобілізований в якості машиніста паротягу в Західну Україну, яку тільки приєднали до СРСР. Станція Стоянове. Була домовленість, що сім’ї таких як наш батько, повезуть на екскурсію до Львова, то ми 22.08.1941 року вже в 6:00 були на станції і чекали свого персонального потягу. Потяг чомусь затримувався, а над нами у небі кружляли літаки. Німецьких було 3, а наш – один. Наш літак збив два супротивника, як дорослі здогадалися, а потім і сам був збитий. Льотчики спускалися кудись на парашутах.
Тут прибіг наш батько з якимось нашими речами, а з ним разом інші чоловіки до своїх сімей, нас завантажили не у пасажирський поїзд, а у товарняк і ми поїхали на Київ. До дорозі нас бомбили ворожі літаки, стріляли із кулеметів, але Бог милував і ніхто не загинув, не був поранений. Потім мати казала, що в Депо на цей потяг виділили найкращого машиніста.
Тоді мені було 5 років і я ніяк не міг бути ветераном тієї війни.
Але я став ветераном іншої, бо брав участь в подіях в Угорщині у 1956 році.
Ні, я не стріляв, адже був зв’язківцем, хоча по мені стріляли. Усвідомив це тільки через 20 років, коли ми, кияни, що були разом тоді в Угорщині, зібралися і мені яскраво описали як я ховався за котушки тяжкого кабелю, а по мені строчив кулемет. Кабель потім викинули, бо він був порізаний.
З моєї вулиці тоді в Армію пішло три Віктора. Ми опинилися в різних частинах Одеського військового округу новобранцями, але коли по тривозі «щипали» частини, щоб оформити кадрований батальйон зв’язку в Парканах, то ми і зустрілися. На жаль, додому повернулося два Віктора – я і Касаткін, а Віктор Скадін загинув. І мені довелося описувати його мамі як це сталося.
Пройшло багато років, поки ми не зрозуміли, що всі, хто повернувся з тієї війни, мали ущербність.
У когось це мало трагікомічний характер – так Толя Околот довгий час кожну неділю одягав модний піджак, відповідні штани, чіпляв медаль на груди і в кирзових чоботях гуляв годинами з кінця в кінець вулицею Освіти.
Вітя Касаткін організував таємно професійну команду футболістів і почав їздити по селам та грати у футбол за гроші.
Кім Фрідман зробив шикарну професійну кар’єру, але став люто ненавидіти Советікус. Став дисидентом, рік провів у тюрязі по стандартному звинуваченню «за тунеядство» і, нарешті, емігрував до Ізраїлю.
Ігор Енгельгард, останній представник знаменитих Енгельгардів, що гнобили Тараса Шевченка, став писати талановиті вірші, але тільки з матюками, потім став фанатом творчості Висоцького і почав збирати записи його оригінальних виступів.
А були ще: Толя Масюк і Яша Фішман, Гліб Васильківський і Яша Закута, Альоша Шеремет і Альоша Ганкин, Саня Ільвівський і Вільчинський, ім’я якого забув, як і ще багато кого із однополчан, тільки образи їх стоять перед очима.
І на всіх нас та війна наклала тяжкий знак, а що вже казати за хлопців, які безпосередньо брали участь у боях?
За себе говорити нічого не буду, але карколомність мого життя, яке я вже маю за плечима, перевершує сценарії мелодраматичних фільмів.
Ми були винні в тому, що воювали? І отримали знак ущербності на все життя? Але таких, як ми, в Україні зараз тисячі, бо були таємні війни СРСР, Афганістан, тепер іде те, що так сором’язливо нашими можновладцями охрещене АТО. Таких як ми, в усьому світі мільйони, бо весь час ідуть війни, бо Війна є Хворобою Людства.
В’єтнамський синдром, Афганський синдром, а фактично Синдром Ветерана війни…Так чи інакше, але в ряді країн добре розуміють стан людей з таким синдромом і тому для ветеранів війни є певні пільги, проти яких пільги, що мають в Україні ветерани війни є дитячі сльози.
Але Советікус, який нібито вже помер, залишив багато мерзоти, серед якої чільне місце займає Ветеранство війни.
По-перше: є ветерани, що не воювали і неветерани, що воювали.
Про це написано вже багато, починаючи від того, що Велику Трагедію всього Світу Советікус перетворив у Велике Свято аж через 20 років, приписавши перемогу, до речі, виключно собі. Уявіть: весь світ у скорботі в цей день поминає павших, а в СРСР, тепер і в Росії веселяться. Тільки споконвічний агресор міг таке придумати та прийняти. А у ветеранах ходять не ті, що стали каліками фізично та духовно, а ті, що кулеметами гнали їх у бій.
Про воїнів УПА і говорити не буду – сказано теж багато
До речі: коли в Іспанії закінчилася громадянська війна, то Держава визнала ветеранами воїнів обох сторін! І так було не тільки в Іспанії!
По-друге: ряжені.
Коли я бачу свого ровесника, який згинається під вагою іконостаса орденів та медалей, та ще і «тих часів», часів по 1945 рік, то мимоволі ладний від сорому провалитися скрізь землю. Адже проста арифметика говорить, що це маскарад. Зі мною працював архітектор Альоша Рахуба, царство йому небесне, якого забрали до Армії у кінці 1944 року і йому було 16 років тоді. Отже, він був 1928 року народження. Зараз йому би було 89 років. То скільки було таких як він? Брали взагалі-то у 18 років до Армії, то таким ветеранам повинно бути 91 років зараз. Якщо вони були рядовими. А щоб стати за один рік призиву полковником чи генералом з великим іконостасом, треба було пройти майже всю війну! Тобто: мати зараз аж 95 років!
До речі: який середній вік життя чоловіків в Україні? 67? Щось таке.
І останнє, третє: фарисейство.
Те, що Раша є взірцем фарисейства в усьому давно стало азбучною істиною. І вся тема Війни є жвавим плацдармом для Рашизму: співають бравурно «Хотят ли русские войны» і можна по пальцям перерахувати роки, коли Советікус, а потім і Росія не воювала. Тисячі 200-х ідуть з України в Росію, але «нас там нет».
Та найстрашніше те, що це фарисейство привіте і до України: іде дійсна війна, а називається АТО, гинуть сини України, а можновладці ведуть торгівлю з ворогом… і так далі, так далі – все вже давно яскраво описане, благо поки що можна вільно говорити про це…
Мені залишається лише схилити голову перед усіма дійсними ветеранами всіх воєн і побажати їм самотужки боротися із Синдромом Ветерана війни та пам’ятати, що ця хвороба, на жаль, дуже тяжко лікується, бо спритно ховається у повсякденності.
09.05.2017
ID:
732640
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.05.2017 22:06:39
© дата внесення змiн: 11.05.2017 09:08:21
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
