Коли людина помирає,
Привидом стає вона.
І нічого більш не знає,
Як моря шум тепер луна.
І коли наш світлий привид
Приходить до людей вночі,
Страшить кімнатний краєвид,
А діти сплять як ті сичі.
Бо діти ці, їх не бояться,
Добра в душі у них багато.
Їм краще з ними посміяться,
Для привида це буде свято.
Коли ж приходять до дорослих,
Вони- як різані кричать.
Бо снів, збентежених та гострих,
Вони ще будуть довго знать.
Свій дім, тепер лихим вважають,
Покою гарного свого тут знайдуть.
У церкви ходять, будинок посвящають,
Надіє є на те, що зло може минуть.
А привиду все тяжко, душа у нього чиста,
І скоро він заплаче, бо думають що ні.
І хоче він як швидше, пригнути з моста,
Не може він думки… розвіяти сумні.
Він хоче лишень, піти з цього світу,
А люди зрозуміти це не можуть.
Не покажуть наостанок запашного квіту,
Або просто допомогти не хочуть..
