Простір кімнат вже не сприймає вуличний вітер,
Що крізь вікно вривається з нічних глибин,
І його запах далеких, степових квітів
Похитує навколишній кам'яний світ.
Тримаюсь за гладкі, пофарбовані в синє стіни
Долоні теплі, насправді, ж я горю,
І запевняю себе, що ноги мої сильні, сильні
А ні, ось, я вже підхоплений почуттями в повітрі пливу.
Свідомість вуаллю над землею лине
Ніжка стола, стає стрункого дерева стеблом,
Настінний годинник, заливає сонцем кімнату, наче, рівнину
Й старий килим робиться зеленим, трав'янистим тлом.
І цьому видінню я вірю
Це не виснаженість тіла, не сон
Це моя одна із тисяч година
І в ній як і в інших я себе знайшов.
