Періщив дощ. Здіймався вітер.
І злився хтось - ламав всі квіти.
Складав пелюстки на землю голу,
Гілля-мотузки хилив додолу.
І гнав він хмари зі зла чи туги.
Чи ждав він кари за чорні смуги?
Чи знав, він звідки взяв ту силу,
Щоб листя швидко всю землю вкрило?
А скільки злості в очах блищало:
Займався простір, де світла мало...
Лиш блиска стрілка в земні простори -
Щоразу грімко зітхав у горах.
А потім тихо, на диво, стало.
Десь зник той вихор, дощ крапав в'яло.
Промінчик світла з'явився знову,
Всміхнувся світу він загадково.
Сказав: "Вже досить дощу і вітру.
Душа так просить тепла і світла..."
І зникло все те, що досі злилось,
Що душу рвало, вогнем іскрилось,
Що сліз росою збивало думи
Й гука грозою, зітхало з сумом,
Що рвало квіти, а в них - надії,
В поривах вітру губило мрії.
Тепер же світу душа всміхалась.
Зібрала квіти, що ще зостались.
Зібрала думи, що ще вціліли.
Не стало суму - з'явились крила.
Хотілось знову увись летіти,
Минувши грози, назустріч літу...
р. 7 викладіть в редакції: "чи знав він, звідки взяв ту силу"; в ст. 3 "випадково" неслушне. можна "раптово, загадково" або "всміхнувся світу, промовив слово"