Чомусь у зимовий холод так хочеться травневої ночі...
Вона була випускницею, повною життя та весняної свіжості дівчиною. Вона чудового грала на бандурі і любила курити міцну козацьку люльку. Звісно, батьки не знали тієї пристрасті, адже за таке вони розірвали б Їй рота від вуха до вуха, але нині поговоримо не про це. Так от, Її завжди вабила давня, овіяна військовим романтизмом козаччина, а ще у вільний час Вона просто обожнювала малювати картини баталій, де головними героями виступали буйночубі запорожці. Чому? На цю загадку існувала проста, але вельми цікава відгадка. Дворище її батьків виходило городом просто на старинний козацький цвинтар, який давним-давно розорали під свої угіддя люди, але один єдиний похилий кам’яний хрест і досі стримів там, наче відгомін давніх забутих віків. Біля того хреста ще Її прадід змайстрував розлогий столик і широку кам’яну лавку.
У дитинстві Вона вірила, що там похований загиблий у битві дужий красень козак, а дух його щоночі виходить із могили і прогулюється околицею. Часто визирала з вікна, аби узріти статного привида із шаблюкою за поясом, але марно. Лише колись вдалині городу прошмигнув п’яниця із пляшкою самогону, і на тому вся містика скінчилася. З часом Вона припинила вірити у привидів, але цікавість до козацької могили не згасла. Солодкої травневої ночі, коли яблуні казковими нареченими спали у саду, а зморені батьки вкладалися спочивати, Вона брала бандуру, діставала зі схованки трофейну люльку, сідала на лавці біля могили і заводила сріблясту, чарівничу, заколисуючу мелодію. Сизий димок із люльки струменів примарними хмаринками у всіяне зорями небо, а квітучі рожеві яблуні тонули у срібному передзвоні струн. Здавалося, весь світ затихав у тій потойбічній гармонії, лише соловейко у недалекій балці заливався натхненним співом, розхвалюючи красу русалок, які ліниво порозтягувалися на березі, гріючись під місячними променями.
Він був студентом-першокурсником, худорлявим високим незграбою, якого Вона вважала антитезою до славної козацької величі. Йому не подобалися історії про героїчні баталії, Він не любив і навіть боявся зброї, а найбільшою Його пристрастю були комахи. Він збирав у сірникові коробки кольорових метеликів, принаджував диких ос, ганявся за рідкісними жуками і писав статті про шлюбний період джмеля мохового ( Bombus muscorum ). Його зовсім не цікавила старинна козацька могила, втім, майже кожного солодкого травневого вечора Він теж приходив туди. Над Його головою кружляли рідкісні барвисті метелики, але в такі миті його любов до комах зникала безслідно. Він дивився, як Її невеличкі пальчики лагідно торкають натягнуті струни бандури, як духмяний яблуневий вітер розвіває Її золотисте волосся, як сивий димок з Її люльки химерними змійками тягнеться до зір. Раптово уява намалювала картину, як Він раз і назавжди заборонить Їй палити, вони до самого світання гулятимуть босоніж у вербовому гаю, а потім будуть аж до смеркання збирати мальовничих рідкісних метеликів.
Тієї солодкої яблуневої ночі Вона як завжди сиділа на старій, порослій мохом лавці, награвала повільну, заколисуючу мелодію і час від часу випускала пишні кілечка диму у гаряче травневе небо. Будяки кололи в пупа, але Він підповзав усе ближче й ближче. Вона була поруч, можна навіть дотягнутися рукою, але він не смів. Одного разу Вона добряче відлупила Його, коли Він нахабно підглядав за нею у садку, тож нині Він вирішив, що краще не виказувати своєї захопленості.
Аж раптом солодкий передзвін струн урвало моторошне замогильне виття. Вона випустила із рук бандуру і злякано сахнулася. Просто на могилі стояв величезний сивий вовк і сяяв порожніми хижими очима. Тікати було марно, та й ноги відмовлялися бігти від страху. У ту ж мить Він зробив те, чого ніколи не очікував від своєї обережної і боязливої натури. Він одним махом виламав сучкуватого горіхового дрюка і з войовничим гарчанням кинувся на звіра. Вовк злякано ошкірив гострі зуби і зник у сріблястій пітьмі весняної ночі. Він стояв посеред заростів гарбузів і відчував усім своїм єством солодке тепло Її обіймів. У спітнілій руці ще й досі був горіховий дрюк, а знервований ніс глибоко вдихав запах Її золотистого волосся. І так Вони стояли, огорнуті передзвоном збентежених сердець, а потім Він обережно узяв її теплу руку і повів у сусідній сад, де пурхали пістряві нічні метелики і перелякано ухкала невиспана сова.
Вовк підійшов до заквітчаної могили і несподівано грива його перетворилася на сивий оселедець, а звіряче тіло стало людським. Старий козак із доброю посмішкою поглянув на юних закоханих, які сиділи, притулившись одне до одного посеред весняних квітів і зачаровано дивилися на зорі. Зрештою він браво заклав вус за вухо, узяв до рота тліючу трубку і задоволено видихнув клубок густого сірого диму. Зашкарублі сильні пальці ніжно приторкнулися до струн бандури, зануривши світ у ритмічну, переливисту, як сама весна мелодію. Тихо-тихо тьохкав у балці соловейко. Схарапуджена сова витрішкувато поглянула на двох молодих закоханих і задоволено ухнула. Вітер ніжно тріпав Її золотисте волосся, а Вона замріяно дивилася на зорі, що немов у бездонному океані відбивалися у товстому склі Його окулярів.
Старий козак обперся спиною об свій хрест і заграв на бандурі нову, чарівничу, заколисуючу мелодію, яка оповила своєю ніжністю весь світ. Закрутилися розімлілі зорі. Пустилася босоніж у танець заквітчана травнева ніч. Задоволено ухнула сова, відпустивши на волю впольовану нею мишу. Русалки притишили свій сміх і, взявшись за прозорі руки, пустилися у танок навколо старої розлогої верби. Затих навіть соловейко, пригорнувшись у гнізді до своєї коханої. Весь світ затих, зачаровано слухаючи музику травневої ночі.
Дуже красиво. Куди там мені. Ось. Ось справжня поезія у, здавалося б, в'ялій простій прозовій формі. Хоч проти куріння, але дівчина з бандурою... Що може бути більш приємніше очам і вухам?.. Та ще й у напівтьмі. Насолода читати і уявляти ці образи.
Похвалив, а тепер зауваження маленьке.
В кінці двічі зустрічаються слова "Задоволено ухнула" (про сову ). Здається, що то тавтологія, але може то тільки для мене так.
Дякую! Ну шо Ви, Сергію, не варто прибіднятися, у Вас прекрасна проза, я залюбки виділю час для детальнішого знайомства з нею)) Дуже рада, шо Вам припало до душі
О, дійсно, а я й не побачила. Виправлю на шось типу почубрилася чи запугутькала))) Дякую за уважність
). Здається, що то тавтологія, але може то тільки для мене так. 
