|
Що означає назва "66"? Це питав у мене кожен, кому не лінь. Прочитаєте - будете знати. Про що роман? Про наближення. Що ще я можу сказати. Цього разу видавався в "Дискурсусі". Спасибі Василю Карп'юку. Обкладинку зробила Настя Горова (фото також її), передмову написав Ромко Чихарівський. Цікавий момент: одного вечора до мене подзвонив Юрій Прохасько і сказав, що йому сподобався 66. Як книжечка потрапила до нього - загадка, бо Карп'юк не давав, ну і більше ніхто не міг поділитись.
*
– Існує тільки одна дійсність, і вона – у нашій уяві. Намагатися зрозуміти її суть – це те ж саме, що намагатися зрозуміти всі закони й механізми Всесвіту. Скільки часу пройшло відтоді, як первісна людина добула вогонь? А скільки повинно пройти часу, щоб людина навчилась
добувати, образно кажучи, бодай одну іскру уяви? Я можу спробувати
вгадати, але, скоріш всього, час – це не та одиниця виміру, тобто таке запитання варто було поставити, щоб метафорично перейти від одного
до іншого. А коли міст перейдено – можна рухатися далі, правда? Отож
скільки мостів потрібно перейти, щоб врешті зупинитись і глянути
вниз, на ріку? А скільки рік, скільки мостів потрібно для того, аби зрозуміти, що ти – ріка, міст і десятки тисяч років, згаяних на те, щоб первісний ти випадково добув іскру уяви, тим самим запаливши вогонь, який у той же момент є тобою, а ти – ним? Коли виникає питання, на яке не знаходиш відповіді, увесь особистий досвід і колективно набуті
знання людства не допомагають нічого зрозуміти, ба, ще більше
вводять в оману. Тому ти стаєш адептом магії, творцем власноруч
змайстрованого культу. Ти стаєш майстром, щоб створювати світи, де
немає категорій, двоїстості, перманентності, де можна не перейматися
про тимчасовість, минущість, минуле, майбутнє, де є тільки ти й твої
світи, а в них – те, що ти любиш. Але ще ніхто не написав інструкції.
А якщо й написав – тобі не потрібні чужі одкровення, якими б дієвими
чи корисними вони не здавались на перший і другий погляд.
Тому, коли приходить час, я дякую за можливість, перестаю бути
адептом магії, творцем власноруч змайстрованого культу й майстром
якихось недолугих світів без жодного нового, первинного атому.
Увесь Всесвіт – біля її ніг, вся позолота й сріблистий іній її погляду –
мої далекі туманності. Вона розмовляє, наче розкидає зорі, спить,
ніби мріє про сонце, прокидається, наче ранкова роса, – заспана, сонлива, з розтріпаним волоссям. Потім з подивом розумієш, що
пережиті страждання (а пам’ятаєш, скільки разів тобі говорили «просто потрібно пережити»?) були необхідними, що хаос (згадай, друже,
як боліло тобі, коли ти не міг навести лад, скласти разом, мов пазл,
два фрагменти, що ніяким чином не могли з’єднатись) потрібен для
того, щоб відчути наближення гармонії, що лінії (такі категоричні й
безвідмовні, такі фатальні й глибокі) привели тебе до… вони привели тебе до відчаю, до повільного (сніг так швидко тане) падіння (два?
три? чотири? сантиметри у хвилину?), до цілковитої темряви (зі скількома потойбічними істотами ти особисто знайомий?), яка стала
звичною, попри страх і приморозки, попри страх і тіні, попри все на
світі, включно з усіма на світі зірками. І от лінії привели тебе до підніжжя, до есенції, до аромату, до тої, що шукає тебе на білих сторінках власної книги. Вихід завжди є, навіть якщо ми глибоко зневірені. Може, він, вихід, просто чекає найкоротшого шляху, аби стрімголов кинутись назустріч шукачу. Мабуть, він, як і натхнення, спричинений часом. А, можливо, його зовсім немає, бо після цілковитої втрати надії не залишається ще трохи надії, бо вона – несвітло, бо вона потребує кисню, а ми – не риби, щобловити втрачене, ми – самівтрачені,
втрачені навіки. Як би не було – чекайте, суцільні лінії перетворяться на пунктирні, крапки й краплі стануть чимось, що з’єднає різні
фрагменти, котрі вам не вдавалося поєднати, тоді настане час для прощення, і ви пробачите себе. Прости за зневіру, але поіншому я не міг (прости за зневіру, але по-іншому я не могла), шукаючи вихід, я вірив, що шукаю тебе (шукаючи вихід, я вірила, що шукаю тебе), а коли знайшов (а коли знайшла), то довго плакав від щастя (то довго плакала від щастя), бо, знайшовши тебе (знайшовши тебе), я знайшов щастя (щастя). Солона вода перетвориться на солодку, стіни перетворяться на сходи, нікому-не-потрібність перетвориться на ти-моя-необхідність (…),
програшний лотерейний білет перетвориться на проїзний у метро
(…), цвинтар – на небо (…), тротуарий дороги – на дотики (…), покинуті міста – сині озера зелених очей (…), слова про абстракції – клятви, обіцянки, молитви (…), що ми, врешті, знаходимо, то ми, зрештою, втрачаємо: ім’я ножа, ім’я троянди, ім’я святині, ім’я всього, твоє ім’я, пелюстки твоїх слів, блакитне полум’я твоїх фантомних поцілунків (…), найдешевше вино, білий шоколад, звичайні тости, захмарність у всьому, що має небо (…), і знов повернення – бо куди ж іще повернутися, як не до початку (ми зациклені на власних помилках: коло за колом, коло за
колом), і нам присниться сонце або снігопад, або цвітіння, або нічого не присниться, просто, одного разу заснувши, ми більше ніколи не прокинемося, бо одного разу кола закінчаться, тоді ми будемо
виходом, порожнечею у порожнечі, клямкою ззовні й клямкою з
внутрішньої сторони, шпариною під дверима й невидимим простором довкола, бо більше нічого немає, біла сторінка життя нарешті не буде списаною нічиїм дрібним почерком, щільно, квапливо, ніби пишучи, хтось невидимий, неіснуючий продовжує на кілька секунд своє неіснуюче життя, яке, втім, все одно вислизає, мов трава з долонь, вислизає, проте ранить, тому скрапує кров з дахів.
Грицько зупинився, далі не було сенсу читати. Відчував, що його слова вже справили потрібний ефект: присутні мовчки ковтали слину, втупившись хто куди, не реагуючи на зовнішні подразники. Вони
перебували в якомусь гіпнотичному стані. Кожен переживав почуте наодинці з собою.Глибоко в собі.
ID:
701236
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 18.11.2016 11:31:22
© дата внесення змiн: 18.11.2016 12:09:00
автор: a.dankiv
Вкажіть причину вашої скарги
|
