Спогади тяжіють за собою важкий клинок.Немов би то камінь на душі.Але іноді корисно згадувати.А потім раз- і ти знову в реальності-уже не тяжієш тим клинком.
Влітку хочеться згадувати буле...
Як літніми вечорами було солодко-солодко.Чи то від запаху цвіту в повітрі,чи то від почуттів.Ще тоді,будучи несамовито шаленими,незграбними,але закоханими,ми могли піти світ за очі.Але ішли додому.Тоді ішли швидко-нетерпляче-в нас в руках мало часу,але багато бажань та почуттів.Було...Літо пахло,літо цвіло.І в душі цвіло так само.Так солодко і духмяно.
А ті літні ночі...Боже,дай згадати!Дай насититися ними сповна ще раз!Єдиний раз пережити все знову!Не від бажаня змінити щось,а від захоплення.Не від того,що ще є тей запал у серці,а від того,що є жага до пригод,і жага до тієї атмосфери.Тієї невагомості і безкінечності.
В ту саму мить здавалося,що ми безсмертні,що ми єдині.Так було чи не так...Але було.
Літо несло свої почуття.Подих літнього прохолодного вітру охолоджував і додавав рішучості.Рішучості і почуттів.Почуття щастя і невагомості.
Літо спекотне,атмосферне і такеє рідне.Немов щось сокровенне в самих надрах душі.Щось таке,чого не можна торкатися,але іноді треба,аби пережити все ще раз.Щось таке,що живе в кутиках головного мозку і,згадуючи,заставляє звивини жевріти і працювати жвавіше.Воно найсокровенніше те літо.Найжаданіше і найкраще...
Спогади потрібні,аби знову пережити все.Аби відчути атмосферу,і,хоч на мить,відчути все, і згадати кожну деталь.
Проте клинок зі спогадів не зажди тяжкий.Особливо,коли зачіпаєш його просто,іноді,зрідка.А не коли,немов в агонії,живеш разом з ним щодня.
Бо клинок цей-спогади,буває легким і потрібним,душезігріваючим...
