1
Світло витягує сон із її душі
Вона прокидається відзвуччям
Віолончелі в моїй голові,
Відчуваю її як головний біль,
Вона різко пульсує і прудко
Мчиться моїми думками,
Мовою саламандр.
Мовою вогню.
2
Хтось повернув її обличчям
до мого дзвінкого голосу,
залишились лічені світлові роки
до відновлення полюсу близькості,
за тими конваліями, які я їй не подарував
полює темний сторож;
в ніч безликого апокаліпсису
я знімаю своє пальто,
і мовчки
розбираю усі спогади,
немов наскрізно читаю
шахову дошку.
3
Як молоде дерево,
вона тягнеться до людських
милосердних рук
як ніжна зголодніла лисиця
вона полює за ласкою зоологічних богів,
сподіваючись на крихту тепла,
і сонця, яке можна заковтнути
4
Вона не уявляє прощання зі мною,
Не уявляє навіщо викинула мене,
Немов торбу із минулорічним запасом
М’яса випотрошених корів
Не знає як будувати кораблі,
як сходити із вершин,
й не знає навіщо їй
тримати мене в собі,
немов контакт лінзу
адже вона добре бачить,
навіть краще, ніж новонароджений кажан,
бо земля, якою вона ступає
відкриває їй таємниці,
не спізнані навіть самим Фаустом.
