Рукостискання і обійми,
В очах нестримано щемить.
Останній погляд побратима,
І ось вона — прощання мить.
Та не в хвилину розлучання
Нам зрозуміла повнота
І глибина душі страждання,
Всієї правди нагота.
В родиннім колі десь надвечір
Нам нагадають мимохіть
Хтозна-які звичайні речі
Про незворотності жахіть.
Коли розлука наближалась,
Тоді не вірилось у те.
І нездійсненністю вважалось
Що зараз дійсністю стає
Жорстокою, хоч і простою.
Це — очевидність, це — життя.
Тепер ми згадуєм з журбою
Всю прикрість нашого буття.
Пора нестерпної розлуки
Так мляво тягнеться для нас.
І кожен день, і кожен час
Все більші нам приносить муки.
__________________________
*** Р.К. — Костянтин Романов, онук Миколи І