Вечорами, коли досадую
І боюсь від нудьги звихнутись,
Я про хлопчика цього згадую –
Неможливо не посміхнутись.
Він був схожий чомусь на цуцика –
Дуже лагідний і забавний.
Оченята – два чорних ґудзика,
Невисокий, стрункий і ставний.
Несміливий, не дуже впевнений,
Щирий, наче Свята Тереза,
Був у віру мою обернений:
Жив постійно на вістрі леза.
Він покірно чекав побачення,
Відчував настрій в кожнім слові,
Не висловлював звинувачення
У байдужості, нелюбові.
Але так шаленів від пристрасті,
Коли ми опинялись поряд,
Що, здається, як пес, повискував,
І натхненно невтомно порав.
В сірі будні весна ввірвалася,
Феєрверк, почуттів надмірність!
З ним я вперше, мабуть, дізналася,
Що це значить: «собача вірність»…
Може, в нього тепер є дівчина –
Не питала ніколи, каюсь.
Він колись стане справжнім пінчером,
Але я про те не дізнаюсь.
Сподіваюсь, це не той самий
Жартую, звісно)))) Мабуть, трішечки жорстоко... Тримати на повідку))) Але що ми без цих пінчерів, бульдожок, далматинців... Як їх можна не любити? Вони ж такі милі... Хоч і одружені з іншими)))))