континентальні відстані роблять із нас калік,
смоґ міражує рідні впізнавані силуети.
тиша у храмі Будди збільшує вдвічі твій вік,
табулатури містять самі надлегкі флажолети.
тріщини в нас візерунки малюють сумні,
спогади - це зерновози, що розбивають нові дороги.
те, що нам залишається - слухати схожі пісні,
у пересохлих руслах річок розбивати камінням ноги.
я наступаю на тіні будівель новітніх столиць,
міцно заварюю чай (з молоком, неодмінно солоний).
після десятків кордонів практично ніде не болить,
час обмуровує серце мудрістю Соломона.
книги в наплічнику знають, куди мені варто йти,
стеля моєї квартири занадто нагадує небо.
я розбиватиму табір подалі від спогадів і дротів,
але повернусь, якщо ти відчуєш таку потребу.
p.s. володіння речами - це нова релігія, яку ми розповсюджуємо і на людей, що нас оточують.
