Жінко моя, та що долею дана,
Ти живеш у думках що поновлюють рани мої.
В відчуттях як вулкан який щойно прокинувся,
Злий і безжальний,
Від гніву якого мені не спастись.
Як нестримна ріка, що несеться в провалля,
В темне провалля,
В провалля таємне,
Провалля де все помирає від доторку
Місця, де я потонув.
Ця ріка що подібна до водоспаду,
Бурхлива як відчай, з отруйним жалом,
Кровоточить із надер, бурлить ніби правда,
Адже правда гнітюча й гірка.
Це мій бій із собою, між серцем й знаннями,
Пам'ятати усе що було тільки з нами,
І постійно твердити, що я точно знаю.
Жінко моя, я тебе до нестями кохаю!
Все лишилось, як ранок вчорашній, позаду,
І усе заросло листям й гронами винограду ,
Заплелося як сітки рибальські, заплелося як павутина,
Я тобі ж говорив, що ніколи не буду стріляти у спину.
Все вже часом оплачено,
Сплачено те, що сплатити для долі не встиг,
Я і зараз надіюсь на те, що між нами нічого не втрачено,
І мій час, мій корабель що тоне, застиг.
Ти, тією же долею даною,
Аби бути здобутою, аби бути здоланою,
На одному із безлічі вимірів,
На одному з шляхів що для тебе лиш вигаданих,
Із шляхів що топчу ніби віл - та по замкнутім колі,
Топчу з борозною, топчу і потроху,
Я стоптуюсь, а може зношуюсь,
Під тяженною та невід’ємною ношею,
Ношею спогадів,
Ношею вчинків моїх.
Стань же світло моїм!
Я прошу аби стала ти мною,
Щоби стати тобою я зміг,
Щоб поштовхом бути, тягнутись в гору,
Щоб би тільки з тобою,
Щоби лише з тобою,
злетіти у вись.
Сонячна жінко, ти стала мені ніби ніч,
Нездійсненною мрією темною,
Що живе у думках прокрадаючись вовком,
У самі таємні, у самі нестримані області.
І тому, щоби я остаточно не зскочив з гачку,
Добровільно, один, загортаюсь у водорості,
Щоб самому втопити в собі свої повісті,
Загортаюсь у водорості,
захлинаючись спогадами,
У тобі - у собі я тону.
ID:
671103
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 08.06.2016 22:59:26
© дата внесення змiн: 08.06.2016 22:59:26
автор: Віктор Непомнящий
Вкажіть причину вашої скарги
|
