А було на білім світі нерозлучних
Два товариша на білім пароплаві –
Крейдяному, як міраж у цім відлунні,
Де пливли їх душі рідні й такі славні…
І при штилі, і у бурі плив кораблик,
Їх життя летіло птахою над ними,
А вони в каюті зі словами грались –
То ж ніколи не були в них дні пісними.
З тих слів легко було виліпити Всесвіт,
Візерунками дощів розмалювати
Те, що є і те, що буде… Василеві
Друг той був, що наче серце друге мати…
Полюбили одного вони поета,
Що до них колись тут жив на цьому світі –
Слів він тисячі возив в кабріолеті,
І творив з них і поночі, і при світлі…
Так запав поета витвір над можливий,
Попливли вже на його самотній острів –
Друг розписував, як писанку, щасливий…
Та й пішов в світи… Василь зостався в горі…
І тепер той витвір душу йому гріє –
Нерозлучний з ним завжди,… що біля серця
Друга відголос… і той поет, і мрія,...
І кораблик… крейдяний… на долі-герці…
