" Щастя, або моя Енеїда"
Я медитації улітку закінчив,
набратись сили, щоби відпочив.
Дві тисячі дванадцятий, серпня першого
доля змінила настрою мого,
почалась дипресія, почався кошмар,
почав часто віджиматись, падав в тьму і в темний жар.
1 частина.
”Бодя вам покаж-же”, -сказала пензлик не залиша, -
„просто в Богдана дуже тонка душа”.
Мій спорт, моє захоплення "без страху",
доводило мене до краху.
"Добрий вечір"- неприязно почув.
Своє щастя знову я відчув.
Воно - у телефонному дзвінку:
"Ало, Богдан, знаєш таку?".
А я її так добре знав,
вже третій рік як памятав.
В гуртожитку знайомилися ми,
як зустріч з рівноправними людьми:
" Богдан, до тебе дівчина прийшла" -
сказав сусід. Вона зайшла.
Показував свої зошети.
"Думала, дивилась де ти?"
Вона дивилась на мої манери,
я залишив свої папери.
І підійшла: "Я Олька",
рухами, неначе полька,
мов танці колись гуляла.
Потім з любовю рукою помахала,
Мов їй сподобавсь саме я,
Та завжди була не моя.
"О життя, як я люблю тебе".
Біля прочинених дверей: "Не обманюй с-себе"-
почув жорстоко.
"Богдан, в тебе погане око".
Повільно йшли мої роки.
Все в мене було навпаки,
бо у вільний час навчався.
Від коврика, від плиток віджимався,
робив у день шість тисяч раз,
з перервами, та без пораз.
"Скажи мені мамо, скільки стоїть моє життя".
Спочатку спорт, потім тайна вечеря і кутя.
А взимку трохи захворів,
край голови сильно болів,
та й спортом трохи не займався.
А в лютні знов за своє взявся.
Я чув від неї: "Що ти мені зробиш?",
тато казав: "Здоровя гробиш".
В квітні чуть в обморок не впав,
І хтось на скорій мене забрав.
"Бідний мій Богдан"-
промовляла вона.
Я запамятав її стан,
запапамятав здавна.
Бабця в синьому, скулилась, гойдалась,
та й на довго запамяталась.
2 частина
Вона подзвонила, знову навчання.
Як заходив до кімнати навмання,
Наче образила мати.
Для спокою вирішив поспати.
Ще з першої зими слова запамятав:
"Богдан, ти можеш виспатись, як ще ніколи ти не спав",
і помахала:"ха, я тебе ще люблю".
Подумав, може й ці слова колись зазубрю.
Їхав до гуртожитку висипатись,
почали її слова збуватись.
Припало на канікули мені,
і спав половину і три дні.
Виспався, їхав додому,
пригадувались її слова потому,
бачив не раз, коли вона
ставала різко більша на
метр, чи на метри два -
диво, і таке бува.
Купляв продукти, мав більше їсти,
казав собі: "щоб мав більший зріст ти".
Вона, як ризко зріст великий мала,
Тоді чимраз вродливою ставала,
і набагато , і себе регулювала,
завжди від всіх себе ховала.
Ще раз зустрівся нею, та "привіт",
скромно,наче в неї цілий світ.
Усі канікули зимові
їв, і чекав її вимові.
Вона повинна щось сказати,
коли навчання знов почати.
Стати великим, чарівним, як вві сні,
Та щось все не виходило мені.
Прийшло навчання, перша пара,
хтів чути, що розкаже зара.
"- Богдан, це не сумка від парашуту?"
Велику з нею почав гру ту.
Вірвався я:" точно......!!!!........нє",
Ліпили звірів, як, наприклад, жабенє,
"Ха, точно н-нє", - вона сказала,
коли всім сумку з телефона показала.
"Точно нє", може точно вдастя,
Поринути в таке, як в неї щастя.
Ішов додому якось в бік,
рішив, купив томатний сік.
Купив собі маленьку пачку,
та загадав таку задачку:
Може купити більше соку,
то стану, як вона: нівроку,
вона то жовта, то червона,
як у да Вінчі - Ліза Мона,
тільки худа, дуже велика,
із кігтями, чарівна й дика,
мов геній чистої вроди.
Став пити сік свій я відтоди.
Шість коробок я купив,
десять літрів перепив,
на другий день вийшло тако:
вирішив пити молоко.
Співала пісню:" Санта Лючія, Санта,
зроби,що буде, не чіпаєм бідного музиканта".
Я, справді, „бідний музикант” по їжі,
Грав по ній, їв її, поки ще свіжі.
А її все більшом бачив,
Вона для мене світ весь значив.
На практиці колись зустрівся,
коли качався, аж упрівся,
дала печиво: „Бери!”,
до солодкої потягло гри.
На будинку написала: ”вафелька я”.
Здогадувавсь, як таємницю не знає вся її сімя.
Хтів купити собі вафлю, витвір новий,
вона, тим часом, стала як будинок семиповерховий,
її крок став, як від гуртожитку до ТВУКу,
а я, „бідний музикант”, мав для себе муку.
Сильно переконала, щодо покупців й брезентів,
як на фізкультурі бігла швидше від усіх студентів,
я стояв, не рухався, стояв біля воріт,
вона бігла, немов кажучи:”в мені вже весь світ”.
Я згадав її слова:”літають пампочки,
мені – до лампочки”,
була розміром до сонця.
Визираю із віконця,
може яблука ще зїсти.
Уявляю, є і пісти,
А вона зїла, що треба,
Й не те, що до якогось неба,
Наче, каже: „нарешті Олька”,
біля неї смачна бараболька,
зїла і полинула у вись,
так, як це бачив колись.
Минала зірки, планети,
а я сиджу й пишу зошити.
Мов приказувала: пливіт,
Зайшла туди, де має край весь світ.
Вона щаслива, в ній усе,
щоночі точиться й тесе,
щоб просто більшом прогулятись,
як гарно з мене їй сміятись.
А вона все повторювала: ”Санта Лючія, Санта,
зробіть, щоб люди не ображали бідного музиканта”.
Я, що хочу, став робити:
то присісти, то ходити,
то лежати, то скакати,
то руками, то головою махати.
Геть утомився, ляг на асфальт,
Біля камінчиків, немов базальт.
„Файно я прид-думала” – почув я її голос,
наче мене зачепив душі її волос.
„А око – то таке”, - мені відповіла,
не знаю, вона що, великом не була.
Може була як хата –
ні, теж це забагато.
Тепер все розумію: на то ми є і люди,
щоб з всякої нагоди шукати пригоди всюди.
Добре бути великим, та не таким як ми.
Хоч ми малі, так любим, нас названо людьми.
Мене чекає пара, там друзі мої є.
Таке щастя моє.
ID:
666400
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 16.05.2016 23:02:08
© дата внесення змiн: 16.05.2016 23:02:08
автор: миттєвий
Вкажіть причину вашої скарги
|