Весняний день розпочався з дощу і першого грому . На вулиці прохолодно, а в кімнаті затишно і тепло. Вдома ми удвох : я і моя маленька донечка , якій всього четвертий місяць від народження
Обід зварений. Домашню роботу ніколи не переробиш, але все таки в квартирі все до ладу, тож кожний із нас зайнявся своїми справами. Донечка солодко спить, а я, чекаючи сина зі школи , та чоловіка з роботи , примостилася на канапі з книжкою у руках. Аж раптом дзвінок. Відкриваю двері- на порозі стоїть мій давній друг дитячих років Вовка, якийсь збентежений і розгублений.
« Мій батько у місті. Хочу зустрітися. Допоможи» .Я знала чим можу йому допомогти. Рідні моєї подруги близькі родичі Вовкиному батькові.. Телефоную подрузі . У трубці відповідь « Так був у місті два дні, але годину назад поїхав. Не наважуюсь передати почуті слова Вовці, але він вже і так все зрозумів. У нього засмикалось підборіддя. А ще в дитинстві завжди насміхалася з нього, якщо хотіла йому дошкулити «Ага, знову плакати будеш?» Але зараз … Ми обоє були розгублені. По Вовчиній щоці котилася крапля чи то дощу , а чи може… Він мовчки розвернувся , і якось тихо, винувато пішов сходами вниз. Я не зупиняла його і не втішала- все це було б марно. У трубці ще довго вчувалися короткі гудки.
Вовка не бачив свого батька з тієї пори, коли ми з ним проводжали його тата до кінця провулка, далі нам ходити не дозволяли, і ще довго стояли і дивилися йому у слід. "Він скоро повернеться", - говорив Вовка, а його підборіддя зрадницьки смикалось. Але я не насміхалася з нього, мені було шкода Вовку, і я заплакала. А батько у Вовки був суворим, і Вовці частенько від нього діставалося « на горіхи». Та й було, мабуть,за що. Бо ми таки були дітьми вулиці. У Вовки не було дідусів, а бабусі жили окремо і далеко. Тож мої дід та баба не відмовлялися приглядати ще за одним онуком по-сусідськи. Вовчини батьки були молоді, статні та красиві. І часто ходили в кіно на останній сеанс, а мої дід та бабуся вкладали нас спати « валетом» на приставлені до їх ліжка стільці. Ото вже було справжнє свято. Скільки цікавих оповідей розповідав нам дід: і про річку, і про міські церкви , і про царя – батюшку, і про Монастир, який височів на Охтир-горі , а казки, то взагалі окрема історія. І кожний день у нас був святковим, навіть тоді, коли нам здорово дісталося , мені то так, посварили поговорили про те, що можна , а що ні та й усе, а ось Вовці частенько доводилося куштувати березового дубчика. А одного разу трапилась з нами ось така історія. Недалеко від того місця, за яке нам заборонено було заходити стояв такий собі невеличкий магазин, а скоріше , лавка, як називав магазин мій дід. Так ось до цієї лавки, купити хліба і відправили нас дід з бабою, звичайно з дозволу батьків. Треба ж дітей привчати до самостійного життя, адже восени вже підуть до школи.
В лавці продавали хліб , але ж там не було морозива, такого смачного , в картонному маленькому стаканчику з дерев’яною ложечкою. Морозиво продавалося в центрі міста. Порахувавши гроші , вирішили, (а ми таки вже вміли рахувати гроші, адже на свята першого травня, чи на «октябрьку» дід нам завжди давав « праздникового» - залізного рубля. Це було ціле багатство. Можна і на каруселі погойдатися, і купити цукерок і , і звичайно, морозива.) Про хліб, ми таки зовсім, забули. Зайшли до скверу, де стояв омріяний кіоск з морозивом. Купили по одній порції, купили б і більше , та не вистачило грошей, і почали смакувати . І тільки-но поїли жаданого морозива, ще і не встигли вишкрябати залишки і облизати дерев’яну паличку , що слугувала за ложку, як на алеї скверу показався велосипедист – це був Вовчин батько. Що було далі здогадатися неважко. Березовий дубчик таки злегка пройшовся по Вовчиній спині. А мене закрили на карантин. Але він виявився недовгим. Я запевнила батьків, що ніколи- ніколи більш не ослухаюсь ні діда, ні бабусю, ні батьків, ні старших сестер. І мене вибачили. А Вовка все ще перебував на карантині і треба було його визволяти. І визволення не забарилося. В дерев’яній хвіртці Вовчиного забору була вирізана велика дірка для собачки, яка полюбляла мандрувати нашим провулком і, навіть, далеко за його межі, куди нам ходити не дозволяли.
Тож саме в цю дірку і витягувала за руки я свого друга з полону, чи то пак з карантину. Звільнившись із під домашнього арешту, Вовка усвідомив, що він стоїть голий, так , як трусики залишилися на території карантину. Рішення прийшло миттєво. На мотузці, в моєму дворі напроти сохло на сонечку платтячко. Тож Вовчина мама забирала додому вже не хлопчика, а дівчинку, але вона не сварила Вовку , а тільки міцно пригорнула його до себе і заплакала. А вже вранці ми проводжали Вовчиного батька до кінця провулка, як виявилося назавжди. І більше вони не зустрічалися.
ID:
652110
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 16.03.2016 21:09:39
© дата внесення змiн: 17.03.2016 16:17:19
автор: Тетяна Акименко
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую
