Волога...Яка волога вона. Уся насичена життєдайною рідиною. Жде його.
Ще лиш трохи відтане, змерзла від самоти. Ще глибоко в серці ніяк не зникне маленька крижинка болю.
Але вона вже волога. Вже сочиться бажанням. Поступово теплішає її лоно.
А він... Він - хлопчисько ще. Йому аби вітрів ганяти та із хмарками в хованки гратися. Не чує він її ще. Малий.
Та вона знає, як швидко він росте, мужніє, наливається силою. Ось-ось настане день, і запахне вона йому, - і прокинеться в ньому Ярило пристрасний.
Розірве тоді будь-які пута, розтрощить усі перепони, але знайде її. Припаде, вкриє гарячими поцілунками, міцно притиснеться до її спраглого тіла.
А вона, розпростерта й спрагла, розімліє під ним, впустить його у своє лоно, всотає в кожну свою клітинку животворну силу його і...
Зацвіте так буйно, так яскраво, так радісно, як тільки може цвісти закохана до нестями у Сонце Земля!