Я жила на снігу.
Я жила із простреленим серцем.
Ноги стали в стремена
з не пройдених досі доріг.
Я не знаю навіщо,
не знаю, за що мені все це.
І не знаю: чому
мені Ангел в ту днину поміг.
Я живу на траві -
і лісам моє серце радіє.
Я купаюсь у річках,
а потім ходжу по морях.
І я мріюсь комусь,
та й сама я надіюсь і мрію.
Стала дуже смілива,
бо найжахливіше – це страх.
Я боролася з ним,
а потрібно було лиш прийняти.
Зрозуміти, що сам він
мене береже, стереже.
Зважить кожен мій крок,
допоможе дорогу обрати.
А коли посміхнеться
і скаже:«Не балуйся вже!»
Вже із ним не борюсь –
приневолю його посміхатись.
У рівняннях зі страхом
найкраще із рішень - це сміх.
Я його не боюсь
і прошу лиш мене захищати,
А найбільше від мене –
від думок і згадок моїх.
