Боїмося,що на серці,
Не дізнався раптом хто.
У бездонному відерці
Ховаєм на замків під сто.
Не дізнався ненароком
Жоден чоловік живий.
І не раком,і не боком.
Люблячого краще вбий.
Вбити краще нам живого,
Свою душу,щось святе.
Краще вбити,щоб малого
Не осталось. Лиш пусте.
Боїмося,щоб не взнали,
Не почули одним ухом.
Тремтимо-не розпізнали?
Щоб ні слухом,ані духом.
І не криєм,що не хочем,
Щоб пізнали про людину...
Краще ми її затопчем.
Оту любов одну єдину.
Нам так боязко,тремтіння:
Скажуть що,і що це буде?
Що вбиваємо коріння...
Що воно? Воно забуде.
Людинка інша нас кохає,
Все пусте-то маячня.
Що вона усе зітхає,
Плаче,молить,-це бридня.
Суспільство-о! Оце причина!
Сприймуть після як мене...
Та малесенька людина-
Піщинка. Серце прожене.
Ми зробим боляче ножем,
Устромим в спину,щоби кров
Хлинула. А ми вужем
В рану заповземо знов.
І будем рану ковиряти,
Повзати по ній і яд
По всій людині розпускати:
Умерла так,щоб без назад.
Не чіпала щоб ніколи,
Не лізла в душу тим святим.
Покусали її бджоли
Ядом пухлості отим.
Суспільство ва́жне нам-усе.
Більш нічого не важливо.
Люди-проїзне шоссе.
Плюс чи мінус-що за диво?
Якась людина... Все бредня.
Лізе зі своїм коханням.
Оте маленьке кошеня
Гризе сумління тим нявчанням.
Жила й до цього та людина.
І буде жити собі далі.
Рости собі сама,стеблина.
А то уб'ю і без печалі.
Метну у душу дротик смерті.
Рука і навіть не здригнеться.
Клапті серця вже подерті
Лизати будеш,і спечеться.
Нам поло́ження в суспільстві.
Наша честь,ім'я,свобода.
А кохання-то в дитинстві
Співала пісенька народа.
Ми ж вбиваємо людину,
Наповал рази́м себе.
Мучимо оту дитину-
На плечі живе цабе.
Людині краще все убити,
Бо багатство,гроші,стан.
Без цього нереально жити.
А кохання-то капкан.
Загубити ми боїмся
Все,що маємо сьогодні.
Краще з вами відлюдимся.
Ми за гроші на все згодні.
Душу продамо ми чорту.
Тільки б поважали люди.
Люди вже якого сорту-
Підлабузництва й облуди.
Але нас таке влаштує,
Бо самі́ ми-їхній сорт.
І людина не шуткує.
На ласе відкриває рот.
І з душею ви не лізьте,
З коханням там якимсь своїм.
Краще із дороги зслизьте.
А то...відчуєте чиїм
Пахне тут повітря гноєм.
Пахне зрадою і смертю.
Пахне ядом та покоєм.
Бідою пахне круговертю.
Вбиваємо,щоб жити краще,
У достатку,у розко́шах.
Отаке ото ходяще
По горло вже стоїть у гро́шах.
Та не пустить. Це ще мало.
Треба так,щоб захлинутись.
Треба так,щоб дихать стало
Неможливо. І забутись.
Ніколи,як людина має
Хоч що-небудь за душею,
Ніколи вас не обнімає.
З гадюкою живе́те з нею.
Коли ж людина відчуває?
Коли дарує нам тепло?
Коли заступиться,кохає?
Коли душа прозоре скло?
А коли не має й пе́ні.
Коли нема чого втрачати.
Коли руки повні жмені
Вітру,поля та курчати.
Коли не маємо нічого.
Тільки мрію й віру в неї.
Ось тоді йдемо́ до Бога.
Й розпускаються лілеї.
Тільки так,коли не маєм,
Коли нема чого втрачати,
Море нам стає лиш гаєм;
Душу чуєм,як кохати.
Істину ми чуєм серцем,
Коли ніщо нас не тримає.
Скільки треба з'їсти з перцем!
Щоб позбулась те,що має!
А життя-воно відні́ме.
Воно дало-візьме назад.
Жалка́ людино,пілігриме,
Створюєш собі лиш ад.
А та людина,що кохає,
Не винна,що у вас багатства.
Поволі кров'ю так спливає.
Допустили святотатства.
Підня́ли руку на святеє.
Бог все бачить. Вам верне́ться.
Стане вам життя тяжкеє.
Іншим боком повернеться.
Забере життя,що мали.
Все відні́ме. Не хвилюйтесь.
Згадаєте тоді-кохали
Вас всім серцем. І дивуйтесь.
Дивіться лиш,бо буде пізно.
Станете ось так просити.
Молити будете і слізно
Вас за все,за все простити.
Бог простить. Простять чи люди?
Як же жити далі вам?
Буде вам все те,що буде.
Чоловік все робить сам.
Схаменіться!-Лиш балачка.
Пусті слова. Пусті й глухі.
Обберуть як до осьмачка-
Тоді вам буде і хі-хі.
Хочу я,щоб обібрало
Життя вас з голови до ніг.
Тоді побачите,як мало
Важить той блискучий сніг.
Тоді почуєте ви душу.
Там в глибокій глибині.
Бажаю щастя вам. Я рушу
По Божій синій глибині.
ID:
643664
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 14.02.2016 01:59:13
© дата внесення змiн: 14.02.2016 03:59:20
автор: Артишук Марія
Вкажіть причину вашої скарги
|