9. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ. Лишенько
22.01.2016* 18:05
Угорці на всі випадки використовують вигук "Йьо!", в Західній Україні широко використовується вигук "Прошу", який залежно від інтонації може передавати різноманітні відношення вигукуючего до ситуації, а Валентина в таких випадках використовувала вигук "Лишенько!", плескаючи в долоні та посміхаючись, а посмішка у неї мала дуже широку палітру передачі відчуттів. Тому я і почав називати її Лишенько.
Ми достатньо швидко відпрацювали схему упорядкування її дисера: кожний робив якісь нотатки та ескізи, потім зустрічалися, обговорювали отримане, розподіляли хто що робить "на чисто". Я почав залишатися у неї на суботу та неділю, то працювали ми з ранку та до пізнього вечора. Час від часу повз нас проходила її молодша сестра, яка займала окрему кімнату, дивилась на нас, як мені тоді здавалося, з презирством, але це не заважало нам.
Я вперше жив у стані повної безвідповідальності і це мене шокувало та дивувало, бо це ніяк не було притаманне для мене. Але яка була легкість!
Під час нашої роботи Лишенько розказувала про себе - напевно я став гарним слухачем, а скоріше за все позначалося те, що наші стосунки мали легковажний характер, коли жодний не має якихось зобов'язань перед іншим.
Розповіді Лишенько супроводжувала сміхом, вставляючи у розповідь різні кумедні ситуації чи випадки, і в цих розповідях все йшло навалом:
- як в неї закохався на все життя однокурсник, які він заради неї робив дурниці та подвиги, як він організував поїздку всієї групи в Карпати на лижах кататися і як вона там його зрадила;
- як вони поїхали по комсомольській путівці піднімати архітектуру у Новосибірську, але хто не витримав та втік до Києва;
- як вона брала активну участь в русі Шестидесятників, а потім звалила звідти, бо мама захворіла, і це сталося вчасно, бо всіх почали хапати, а їх було багато, не тільки ті, кого тепер всі знають;
- як вона захопилася дендрологією, ландшафтною архітектурою та як вийшла на корифея в Ботсаду;
- як у неї крав ідеї відомий діяч від ландшафтної архітектури, до речі, який, виявляється, і по життю був негідником;
- як вона підхопила не гарну хворобу, але гарно пролікувалася, тьху-тьху;
- як вона критично може розкласти всіх цих діячів партії та уряду, бо гарно знає їх моральний облік, до речі: а той будинок, що показувала вчора, коли гуляли, забула сказати, був будинком, куди поставляли гарних дівчат для вельмишановних;
- як була декілька років коханкою високо посадовця, але вони потрапили в автокатастрофу, то він став калікою, а у неї навіть подряпин не було, тільки переляк, і то - не сильний;
- як її сестра має неймовірно високий талант в малюванні і що вона не може дотягнутися до рівні сестри, але неймовірно пишається нею;
- як вона завжди мріяла мати доньку, але доля не дає - двічі був збій в різні роки від різних чоловіків;
- як вона тужить за матір'ю, яка пішла з життя не так давно і як вона любить батька, який давно вже не на цьому світі, до речі: він останньо працював директором совхозу "Совки";
- як вона гостро відчуває людей, особливо, сам розумієш, чоловіків;
- як у неї були чоловіки з різними гарними чоловічими даними, але це вперше вона має такого, у якого все комплексно....
- і так далі, і так далі....
Інколи мені здавалося, що я слухаю розповідь Афродіти, з якої немов вода стікають всі фривольні, забавні та жорстокі пригоди, а вона залишається незайманою. Інколи я від душі сміявся, інколи був приголомшений, але завжди очікував, що після ляскоту в долоні та слів "Ой, лишенько! Я зараз тобі таке розкажу!" буде нетривіальна історія.
Непомітно перебрався жити до Лишенька, після роботи ми разом йшли до неї додому, але десь через два тижні вона сказала мені: "Не можна тобі іти до мене, бо мені сестра влаштувала скандал - вона ненавидить тебе". - "За що?" - "Вона вважає, що ти хочеш забрати нашу квартиру, адже в ній тільки я прописана, адже у сестри є своя однокімнатна, від чоловіка їй залишилася!" - "Яка дурниця! Я ніколи ні на що не зарився..." - "Не йди, прошу." - "Добре"
Тикнувся до матері, вона сказала: "Одну ніч. Далі - де хочеш, але не тут" А в Українку я вже їхати не міг - там в моїй кімнаті вже жили квартирантки-студентки медучилища.
До Нового року було десь два тижня. Сердобольний БЯК дозволив мені пожити в його майстерні, що була у навпіл підвалі на Толстого. Почали з Лишенько працювати там. Спробувала вона залишитися один раз на ніч, та простудилася і тиждень інтенсивно лікувалася.
В цей час у мене було бурхливе життя. На основній роботі повний успіх, цікаво і навіть весело працювати; Лишенько з її дисером - на свій у мене вже часу не було; халтура в якості художника; інтелектуальне спілкування з БЯК; а от до дітей в Українку не їздив, бо грошей ледве вистачало на мінімальну їжу.
І раптом за три дні до Нового року 1977/78 я отримав шалені, як на той час, гроші - аж 1000 крб. за халтуру.
Їхав в тролейбусі і мені здавалося, що всі бачать ці гроші у мене в кишені, що мене пограбують - я вперше мав такі гроші за раз! Подзвонив Лишенько. Вона сказала: "Так! Ти заслуговуєш на відпочинок! Новий рік будемо зустрічати в Карпатах!" -- "Як ?"- " Двадцять дев'ятого чекай мене в майстерні! Я все організую! Ми їдемо у Воловець ! Будемо кататися на лижах!" - " Але у мене ж нема ніякої екіпіровки! І я на лижах стояв тільки в дев'ятому класі!" - "Дещо беру з собою, дещо там отримуємо. Я знаю! Повір мені!"
Пізно увечері, за дві години до відходу поїзду, Лишенько була в майстерні - повністю екіпірована, з лижами, з теплим одягом для себе та для мене, з усіма дрібницями, що можуть бути потрібні. Я взяв необхідне для малювання і ми пішки пішли до вокзалу.
Їхали в плацкарті. Весь вагон був заповнений лижниками. Гомін, сміх, голосна розмова, цокання стаканів, коротке знайомство, смішні розповіді та відчуття суцільного свята. Лишенько мені казала: "Ти тільки не пий багато!" - "Я взагалі не збираюсь пити!" - "Не можна. Провір моєму досвіду. Тримай стакан в руці і роби вигляд, що п'єш. Нам не потрібні разбірки!"
Досі пам'ятаю, як поїзд вигинався, коли виходив із повороту на Воловець, який лежав праворуч внизу. Сліпучий сніг. Лагідна зима.
Ці новорічні дні були для мене як безтурботне свято, хоча і жили ми на квартирі з примітивними умовами. Але господарі - мати з донькою, були неймовірно доброзичливі, прості і щирі. ми з ними навіть колядувати ходили!
Коли ми повернулися до Києва, то я відчув, що між нами щось з'явилося нове. Якась тиха дяка один одному.
ID:
637789
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.01.2016 20:38:13
© дата внесення змiн: 22.01.2016 20:38:13
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
