хтось мені сказав, що ти хвора
може це грип
або смертельна ебола
хтось сказав: "брат,
навіщо тобі ця хвора?
чи замало в твоєму житті втрат?
краще тікай від неї і сиди вдома"
можливо б мене переконали ці думки
якби не скидані у моєму домі її речі
якби не були під столом весь її одяг й сумки
якби я надіявся на помилування й втечі
я підійшов до її оголеного тіла на моєму ліжку
і прямо таки сказав:
"чуєш, ми заховали всі проблеми в діжку,
я рівно тридцять днів тебе кохав,
я водив тебе до моря і до карпат
ти бачила сині води і білосніжні сніги
ти піднімалась на вершини іноземних альп
ти вийшла з океанів і зійшла на береги
то як мені тепер покинути тебе тут?
як забути усі наші прогулянки до ранку?
як я сам буду витирати цей бруд
чи зможу я завести іншу коханку?"
вона мовчки дивилась десь хвилин вісім
поглядала то на мене то у привідчинене вікно
а потім взяла до рук годинник бісів
натягнула на руку і обмоталась в сукно
а далі тихим шепотом заговорила:
"так, мій милий, у мене рак
я скоро помру і дістану крила
ти не думай, це лиш невеличкий брак.
пройде три осені і два літа
ти купиш собі новий одяг і телефон
найдеш якусь нову. вона буде здорова і вдіта
тобі й далі буде снитись армагедон чи якийсь інший сон
про мене ж ти забудеш рівно через два дні
видалиш із друзів і стреш мій номер,
будеш писати свої вірші на єрусалимській стіні
тільки трохи відчуватимеш жаль і залишки втоми."
оскаженівши від цих слів,
розбивиши те кляте вікно і магнітофон
відчуваючи у своїй голові сотні голів,
не звертаючи увагу на телевізор і інший фон,
я закричу:
"який до біса одяг і телефон?
яка нова до чорта коханка?
я не дибіл чи гандон
ти моя єдина на віки, ти моя одвічна бранка."
посварившись, ми лягнули спати
пройшло три дні і тебе не стало
я не знав що робити і куди себе дівати
а потім зрозумів
знаєш брате, так буває
ти або запалаєш ярко або щосили згориш
піднімешся на останню сходинку
і полетиш у низ
рівно через рік
я найшов нову
одягнуту і поки, що живу
а в душі жила ти
відчував тебе і твій крик