Білі смуги в'ються вужами
По холодних полотнах доріг,
Що осінніми пахнуть дощами
І так твердо торкаються ніг.
Палець впевнено піднятий вгору.
В серці тліє надія-сестра.
Хоч всі дивляться з осудом, скоро
Я зустріну частинку добра.
Він відкриє дверцята у душу
І авто, де так пахне теплом,
Першим тишу вечірню порушить -
Нам тепер по дорозі разом.
Білі смуги тікатимуть в вічність,
Мов сполохане стадо корів,
А думок мандрівних хаотичність
Стане в стрій нелогічних рядків.
Наша перша розмова - остання.
Один одному - майже ніхто.
Я подякую, і на прощання
Хлопнуть двері чужого авто.
Я крокую вперед проти вітру,
Ним цілована в кволі вуста.
Так бентежно закохана в світло
І вогні у осінніх містах.
06-09.11.2015 р.
Не з чим не зрівняти відчуття тієї свободи та щастя що накриває мандрівника під час подорожі. Автору влучно вдалося передати цю атмосферу. Сподобалося дуже.
Юлія Ярема відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
