Стихне вітер, зупиниться дощ…
Та роби вже, благаю, що хочеш.
Там, на вулиці, небо полоще,
А ти тут мені очі лоскочеш.
Я наївна маленька дитина,
І ще досі вірю в казки,
Та в мені померла Людина,
Бо ти не зберіг сторінки.
Ти сплюндровуєш нашу країну,
А я, бачиш, ще й досі живу.
Може ти мене вб\'єш як дитину,
Ко́тру вбив навесні наяву?
Говорив ти: «Повірте, я знаю,
Що робити тут треба. Зроблю.
Я країну цю завше кохаю,
І як матір її…» … погублю.
І що з того вийшло, країно?
А де зараз ти, моя мила?
А ти в болоті сидиш по коліна,
За це болото ми вже відплатили…
У нас вже немає братів,
Пішли з життя і наймолодші.
А? Чоловіче, ти цього хотів?!
І до речі, де наші гроші?
Та наївна дитина сидить у мені…
Плюскоче на струнах нервів…
І дякує лише ось цій весні,
Яка приведе чужих в пекло.
