Я згадую осінь.
Холодні вологі руки
Кленових гілок. І прагнення висоти…
А в небі, такім неприступнім,
Хмарини-круки,
Які зі Стрибогом вже сотні років на ти.
І я, божевільна від страху, - пташина-цятка
(Тамтами серця вистукують рок-н-рол)…
Розправивши крила, кинула долі в десятку
Зухвалий виклик у стіну глухих заборон.
Котилось відлуння,
Аж лущилась фарба на хмарах,
Сміявся Перун: "Відкіля ти такенька взялась?!"
А осінь мене, наче листя останнє, тримала
Й кричала:
- Лети! Не здавайся!
І я не здалась!
Побачивши синню ясною мальований всесвіт,
Й собі умочила у барву легенько крило…
Маленька синиця
(І досі тамтами в серці)…
Та небо своє – хай на мить! – і у мене було…
Творчість і є тим неймовірним злетом, вона закарбовує миті, коли Всесвіт ми бачимо у всій Його красі) Витонченість і рельєфність образів неймовірна, до них неможливо не торкнутись пальцями душі, не залишити на їх кінчиках заряди Вашого струму) Рок-н-ролл Вашого серця видався дуже славним)
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"Та небо своє – хай на мить! – і у мене було…"Це чудове відчуття - право власності на небо... 
