|
У краю приниження для нерозтоптаних є п’єси,
Їх вишуканій силі позаздрив щиро б сам Шекспір.
Не можна просто вбити – більш делікатні інтереси:
Більше не тріска – багато лісу звалено з тих пір.
Рецидивіст – і ця людина занадто небезпечна,
Як влучну силу слів у зошит пишуть руки кволі,
Як вірить у їх бурю і в те, що біда – кінечна!
(Дарма – словам свободи доля згинути в неволі).
Приниження і покарання, безпорадність – хай клянуть!
Лиш роздратованість, а де відчай? Лише облави,
Адже вірші – такі ж довічні полонені: як не вб’ють,
То кинуть, мов немовлят-сиріт їх назавжди «до справи».
Пограбований до них кричиш: «Я вас прошу, віддайте!»
Та раптом розумієш – це і є їх шанс. У ту ж мить
І приручити стає простіш: «Ні, навіть не чекайте,
За пряник не зіяє раною розкрита грудна кліть!»
05 вересня 2015 р.
***
Але жити – замало. Боротись – умій,
Щоб нащадок твій змалку бува не знімів.
Не знімів на уста і на вуха не зглух.
Хай помреш! Та за нами останеться рух.
***
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
***
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
І в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –
стояти. Тільки тут, У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти,
і кожен супротивник – у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.
***
Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
слова шугають над Дніпром.
***
На схід, на схід, на схід, на схід,
на схід, на схід, на схід!
Зболіле серце, як болід,
в ночах лишає слід.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна – там,
уся – в антоновім огні,
на докір всім світам.
До неї ти від неї йдеш,
в горбаті засвіти.
Цей обрій – наче чорний креш
гіркої-гіркоти.
До Неї ти від неї йдеш,
страсна до Неї путь –
та, на котрій і сам падеш,
і друзі – теж падуть.
***
Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух, отож терпи, терпи.
Ніхто тебе в недолі не врятує,
але й не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій – і стій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
тримайся й далі розпачу й надій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе, як побратим.
Для нього з малку ти заповідався,
сумним осердям, поглядом сумним.
***
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже т в о є життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє
нещасніший. Я – сам. А ти – лиш тінь.
Я є добро, а ти – труха і тлінь,
а спільне в нас – що в’язні ми обоє
дверей обабоки. Ти – там, я – тут.
Нас порізнили мури, як статут
***
Безпашпортний і закріпачений,
сліпий, колгоспний мій народ!
Катований, але не страчений,
рабований, але не втрачений.
Тебе знайшов я на добро,
а чи на горе. Я не знаю, не хочу знати.
Ти бо є, і я до тебе утікаю,
і я минуле проклинаю
твоє, народе мій, боєць,
твоє минуле. Де ти був,
і де ти жив, і де ти взявся,
і де ти стільки лих намався
як ліз покірно під обух.
***
Самого спогаду на дні,
як зірка у криниці,
вона з’являється мені
і світить і святиться.
З імли, із глибу забуття,
з великої розлуки
вертає ніби з прожиття
і ламле білі руки:
такий же гожий білий світ,
біл-світ такий же гожий,
а тут лиш мури і граніт,
паркани й огорожі.
***
Коли я роки перебуду
і не задубну по снігах,
і донесу свою маруду
комусь на докір чи на страх,
чи ти в мені впізнаєш мужа?
Чи батька розпізнаєш ти?
Чи видадуться за байдужі
моїх зотлілих доль хрести?
Чи, може, заголосять руки
і заламаються уста,
і вже не з’явиться з-за муки
твоя небесна чистота?
Ти, краю мій, мене впізнаєш?
Признаєш сина у мені?
Котрого любиш і караєш,
і спопеляєш на вогні?
***
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти.
***
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища – додому,
туди, назустріч горю молодому,
де в кілька вод мої жалі текли
устами матері, дружини й сина.
Знялась моя жалоба до небес,
бо замість дому був дубовий хрест
так грубо струганий. І в ту хвилину
я був збагнув: ховається життя
за смерті паравани ажурові,
що, люблячи, ми з люблячого крові
річками точимо. Аби знаття,
я б свого серця не віддав нікому
і не стирав би марне постоли.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища – додому.
***
Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.
І хто позаздрить животтю твоєму,
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи
і суходіл міліє. Скільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи. Господи, подай
недугому високу допомогу –
нехай я віднайду собі дорогу
для мужнього конання. Рідний край
на белебні ясніє осіянний.
Почуй мене! І озовись, коханий!
І лиш недобрим словом не згадай
З творчого доробку Василя Стуса.
ID:
604464
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 05.09.2015 18:57:34
© дата внесення змiн: 21.10.2019 22:53:50
автор: Andrew Pushcha
Вкажіть причину вашої скарги
|
