Одвічна проблема - бути людиною.
Небо нахмуриться.
Згаснуть зірки.
Потяг пройде,
залишивши дитиною,
ясні, як сонечко, наші думки.
Маками вкриється поле невиннеє,
тільки-но слово промовиш ясне:
"Матінко рідная, лагідна ненечко,
я тебе люблю, як сонце ярке".
Тільки не у всіх зацвітає невиннеє
поле, барвистим квітом жоржин.
А в декого сіре воно,
і могилами, там переховує
море граків.
Тож бо не будьмо такими хвилинними.
Радість даруймо, і поле стежин -
мо й зацвіте і зробить щасливими,
тих, хто до цього був неживим.
