Палахкотить у жильцях кров,
Змітає вітер з вишні квіти.
Оце вона, терпка любов,
Її до дна потрібно пити?
Зі смаком вишень і полину
Безмежність, болість, соковитість
Спітка мене – малу дитину
Оця, така природна, дикість.
Приємна й кисла - точно вишня
Мої рецептори обманом
Заполонила, просто смішно:
У тілі стала звичним станом.
Проте, як завжди це буває,
Прийшов до мене післясмак,
Скривилась – щастя відлітає,
Відчула: щось то тут не так,
Уже й не солодко й не гірко,
«Ніяк!»- сказала б, але ні,
Поганий осад отопірку
Лишився десь в душі на дні.
Опам’яталась: я – дитина.
Від вишні й сліду вже нема,
Терпка любов як завжди злине,
Тому не пийте геть до дна!
Якби ж то думалось до того, як пити. 
Чудово!
