Кажуть, час лікує. І, як будь-які інші ліки, для результату потрібно відгородити себе від найменшого контакту з причиною захворювання. А я так і зробила. Госпіталізувала себе від тебе. Краще все поховати відразу – думала колись. Тепер вже пізно – вороття немає. Я не жалію ні про що і ніколи не шкодуватиму про те, що тебе зустріла, але так само й не шкодуватиму, що так чинила. На щось ще довго чекала і надіялась. Та вже зараз все відпускаю. Я досі пам'ятаю тебе і, напевне, ніколи не забуду. Ти багато навчив мене і я вдячна тобі за це. Я більше не плачу, хоч біль здавлює горло. Все прекрасно, якби не зрадлива сльоза, що стікає щокою та видає моє прощання. Вкотре запевняю себе, що це вже востаннє, що ти – просто минуле без майбутнього. Якийсь похований осколок ріже з середини – і я ще більше згадую про тебе. Та цього разу я забуду. Я ненавиджу тебе так сильно як і люблю, так, як себе, весь світ і всіх біля себе. Ти – моя доля, але я маю інший шлях. Я вдячна тобі за все: за те, що любила, ненавиділа, чекала, страждала; за те, що зараз не бачу тебе і можу сказати: для чого? – ні. Ти – лише коротка мить. А я просто слабка людина, що намагається бути сильною - та я ніколи тебе не забуду… А час іде, час просто загоює рани.
