Ти мій недопитий сум,
фатальна залежність,
мій неприборканий біль,
бентежність не втихомирена.
Не вистачить і слів описати думки мої. Кажуть, той, хто любить, не говорить про свої почуття, але я більше не можу тримати все в собі...
Перед тобою я мов німа, беззахисна, "гола",
до весни не звична, досі по-зимньому квола,
до клітини, до ниточки охолола.
Бо якого біса моральна втома, не фізична?..
Я знаю, що Земля кругла та все одно надіюсь знайти край та,
випадково не втримавшись, випасти.
Зігнутись синусом, відболіти сном, забутись келихом міцного вина,
але випасти із цієї марними сподіваннями побитої буденності,
гостро відчутної самоти.
Головне витіснятись із цієї щоденності,
систему ламати, спалювати мости.
Та мені всього навсього
конче
потрібен
ти...
Насни океан, у якому безжально топитимеш усі свої невдачі;
дно, де осядуть перламутровим осадом сказані слова, що зовсім не мали стати почутими...
~
І, хоч краплю, довіри не віднайти
Вже перед нею непробивна завіса.
Тому, всім, хто хотів би прийти -
ласкаво просимо.
Звідси.
10/III/15
