Коли приходить в гості дощ,-
Приносить у пакеті смуток,
Й вальяжно виклада його на стіл,
Та розливає по долонях лікер з незабуток,
Із закупорених в пляшках морів.
А краплі, й розводи... Ці краплі як люди,
Вислизають між пальців і снів,
Залишають тобі тільки запах... і бруд,
Що не змити вже з пам'яті. Ні!
Кажу 'Ні!',- я не буду як всі.
Уподібнитись їм,- все одно що вподібнитись бруду.
Як піду,- то не кажучи слів.
Як піду,- то всього не забуду.
Не скажу, що хотів когось вбити,
Не скажу що любив, що провів
Безліч часу вивчаючи смуток,
І що з радості - вити хотів.
Не скажу, що себе віднаходив
В їхніх вибриках, й знову губив.
Що в очах засинав не чекаючи згоди
На прохання ув'язнених див.
Не скажу, що чекав розуміння
Й спотикався об камні голів.
Не скажу,- й буде чистим сумління,
А скажу лиш: "Чекаю листів!".
