Як хочеться, щоб у душі людини
Той промінець первинно-чистий був,
Який колись в Адама Бог вдихнув,
Щоби жила в ній щирота дитини.
Зло вилущиш із серця, пустиш з лука -
Уцілить в когось, ранить тіло й дух.
Та чи здобуде зиск бездумний рух?
Чи в долю не ввійде спокута-мука?
Чорноту кинеш – не вернеш ніколи,
Просторами гулятиме віки,
Тінить порослі пігінці-думки,
Глушити в серці квіти матіоли.
З добром воно якось спідручніш жити –
Ловить над плесом схилену вербу,
Ховать у сонці втому і журбу,
Світанки із піяли неба пити,
Плекати в серці кетяги любові,
Нести у світ граційно їх і чисто
Під музику Россіні урочисту
І розкипать, мов зорі світанкові.
Подвійна порція добра від Вас нам, читачам! 
