Дівчинка з каро-зеленими очима...
Вона була маленькою дівчинкою з каро-зеленими очима. Любила людей і відкривалась кожному. У всіх очах хотіла знайти тільки хороше. На шиї завжди носила потертий старий срібний кулон у формі ключика. Віж яких дверей він був? Цього не знає ніхто. А. можливо, він був для особливої дверки. Маленької і ледве помітної, давно зарослої павутинням. До дверки у Його серце.
Одного разу вона бігла навздогін за чужим хлопчиськом, який забрав її ляльку, улюблену Веронік. Дівчинка бігла так швидко,що не помічала нічого навколо. Враз, в один момент вона перечепилась об великий камінь і впала обличчям до каналізаційної решітки.
Дівчинка боляче вдарилась, але не це було найстрашнішим. Її кулон, її ключ до серця впав у цю решітку, прямо в каналізацію. Маленька вскрикнула лише два слова: "Ключ...Мама..."
Цей кулон їй подарувала її покійна матінка перед смертю, і заповіла, що одного разу вона ним відкриє двері безмежного щастя, нескінченної любові і ніжності.
Велика гірка сльоза скотилась із дитячих і чистих оченят.
Ішли місяці..роки..Але в її очах вже ніколи не булоколишнього блиску і жаги до життя.
Ні дорогі подарунки батька, ні слова втіхи рідних і близьких не могли заповнити пустоти, що утворилась у її серці того дня.
Минуло десять років.
Вона вже зовсім доросла.
Цієї весни ніжно і буйно цвіла сакура, видна з її ще дитячого вікна...
Улюблене місце з дитинства.Лише тут можна було сховатись від надокучливих масок світу.
Дівчинка сиділа під сакурою, заплющивши оченята, і, слкхаючи весняну пісню, улюбленого до щему серця, дерева.
Раптом одна із пелюсток сакури впала дівчинці на повіку.
Хтось одним подихом, легенько, наче найніжніший вітерець, здув її.
- Відкрий очі, маленька. Твій ключ поруч із тобою.
Серце забилось швидше. Зрадливо зарум*яніли щоки. З очей знову скапує сльоза.
Не така як тоді...Не така...Сльозинка щастя...У серці заповнився пустий простір.
Це був Він. Той самий хлопчисько, через якого вона втратила свій дорогоцінний ключ.
Хлопець зняв кулон із своєї шиї і поклав на долоню Дівчинки.
- Він мені більше не потрібен. Його місія виконана. Серце відчинено.
Дівчинка взяла ключ і повісила його на гілку сакури.
- Нехай він відкриє ще не один мільйон сердець.
Його рука стиснула її долоню...Вони піднялись і рука в руці пішли прямо....Разом
P.S. Часто нам здається, що, коли ми щось втрачаємо, то більше вже ніколи не зможемо жити без цього. Все не так. Після кожної втрати життя нас нагороджує тим, про що ми навіть не могли мріяти....
чесно, чудово..до сліз...тільки чекати того нового дуже й дуже важко..
