В моєму житті сходить сонце нової весни,
Що ніби шепоче: «Прокинься, зима вже позаду».
В душі усе слабшають звичні обійми пітьми.
В цей час значно легше забути образи і зраду.
А за вікном, весінні зливи бруд змивають із будівель та асфальту,
І легше на душі… Пусті образи шляхом поступаються важливішим речам.
Я увімкну проникливу сонату для фортепіано й альта,
І, врешті-решт, все ж вирішу я, що мені робити зі своїм життям.
А Ти?! Напевно, зараз Ти також задумливо вдивляєшся в вікно.
І пишеш вірш про ту, яка тепер Тобі впадає в очі.
Ми бачились, здається, нещодавно. Та сумую за тобою так давно.
Ти не турбуйся. Добре знаю я, що не мене ти бачиш в снах щоночі.
Я нам обом допоможу, бо досить вже мені тобі ятрити душу.
На жаль, занадто вже давно я зробити це мушу…
Цією весною Тебе назавжди відпущу. Обіцяю.
Востаннє лиш не втримаюсь, прошепочу у темряву: «Кохаю…»
І, попрощавшись із тобою, помандрую я per aspera ad astra.
І на світанку моєї весни, зірки, що вказують шлях, не загаснуть.
