І знову й знов коліньми, я схилюся,
Звертаючись, до вищих вже світил.
Не вірю в Бога, але все ж молюся…
До всіх земних і надприродних сил.
Надія тліє вже та все ж борюся,
Хоча спалив, немаю вже тих крил.
Вкраду в чужого, Бога і здіймуся…
Візьму вогню з божественних горнил.
Щоби жила Вкраїнонька – Матуся,
Гукну щоб встала, Воля із могил.
Лише тоді, на Землю повернуся…
Впаду їй в груди солодко, як пил.
Українці їз прадавна до богів молились справно, за добро і мир, натерши мозолі́, за вселенську божу ласку і солодку, ситу паску із замореної владами землі.
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Без Бога ні до порога... Коли світ байдужо спостерігає, як Україну терзають шуліки, залишається надіятися лише на Всевишнього. Його справедливість все розставить на свої місця. Проникливі кричущі рядки...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00