Вони ішли серед нічної тиші,
Взялись за руки, мовби школярі…
Не знали ще тоді, як доля заколише,
Бо лиш любов цвіла у ті щасливі дні.
Та все ж прийшов негадано й неждано
Той неминучий незабутній час,
Коли вона з тугою мовила: «Коханий!..»,
А він поцілував її в останній раз,
Бо принесли повістку юнакові
Йти Україну-неньку захищати…
Подруженька клялася у любові,
Що ці два роки вірно буде ждати…
Надіявся солдат: усе буде чудово –
Одружиться на дівчині своїй!..
Він вірив, що кохана здержить слово,
Не проросте у серденьку пирій…
Та не судилося здійснитись мрії,
Яка так скоро мала зацвісти:
Одного дня отримав лист солдатик,
А там: «Виходжу заміж… Ти прости…»
Цих кілька слів були тяжким ударом,
Не сподівавсь на зраду аж ніяк…
Хіба любов цвіла, немов примара?
Невже кохати можна просто так?..
Наважився, взяв олівець і зошит
І написав останнього листа:
«Ти прочитай – можливо, допоможе
Все зрозуміти, істина ж проста…
Якщо його ти вірно покохала,
Аж так, що вже не зможеш розлюбити,
Тебе якось зумію я забути,
Бажаю вам в любові-щасті жити…
Якщо ж за рік, як і мене, покинеш,
То, видно, не навчилась ще кохати,
Тому не заставляй страждати інших,
Не треба, знай, життя комусь ламати!»
1993р.
... Може, хоч комусь стане наукою 
Дякую, що не забуваєте 
