Я добре пам’ятаю той день, коли зайшов в кімнату дідусевого будинку, що розташовувалась на другому поверсі зліва від мене, та вперше побачив те, що, як виявилось, дідусь залишив для мене. Відтоді, коли таємниця стала відомою, я задавався лиш одним питанням: чому про це не знав мій батько?
Зараз періщить сильний дощ, який наче хоче прорватись до тебе, вибивши шибки вікон краплями, що стікають з даху. А тоді було сонячно, і я міг би назвати той день найтеплішим днем весни..
Мій дідусь жив сам самісінький довгий час, тому кожні канікули, коли батьки воліли б відправитись за кордон чи до моря, я їхав до дідуся. Затишний двоповерховий будинок здавався для мене найкращим варіантом місця, де можна гарно провести час, не витрачаючи для цього коштів, хіба що на подарунки дідусеві, який завжди червонів та соромився таким знакам уваги, наче дівчинка підліток, споглядаючи на своє перше кохання.
Сидіти в кріслі з ситцевою оббивкою, що стоїть прямісінько біля вікна, у яке я люблю дивитись задумуючись про зовсім звичайні речі, було ідеальним варіантом, щоб розповісти цю історію знову самому собі, та другові С. Я ображу його, кажучи це, та він видуманий. Я люблю дідуся за його слова: «Якщо С. нереальний, то ми з тобою – тим більше. Людина не може вірити лиш в те, що бачить. Інколи потрібно припустити, що все у нашій голові набирає тієї істинної форми, якою є твоя віра в це». Можливо саме тому, хоч дідусь жив сам, та в його будинку завжди панувала атмосфера присутності багатьох людей, наче кожна кімната використовувалась.
Однієї липневої ночі нам з С. не спалось і ми вирішили пошукати пригод в надрах дідусевого будинку. Ми одягнули халати та домашні капці, щоб не розбудити своїми кроками дідуся, а самі подались нагору. Щоб вибратись з кімнати, потрібно було перелізти через прохід в шафі, яких в будинку було безліч. Щоб пролізти з кухні до комори, потрібно перелазити через декілька сходинок драбини, а дорога до горища взагалі нагадувала поле з перешкодами. Все це я називав лабіринтом, а проходи через шафи – Нарнією. «Нема за що мене засуджувати, - завжди повторював я, коли дідусь сміявся з такої оригінальності, - коли я це придумав, мені було лиш 8».
Єдиними джерелами світла для нас з С. був ліхтар, що зазирав у вікно коридору, яким я піднімався нагору, та мій пригодницький ліхтар, що часто після використання потребував реставрації через мою необачність.
Перше, що ми узріли серед купи речей був грамофон, з якого зараз лунає Peggy Lee – I’m Confessing. С. відразу зацікавила кількість пластинок, які були складені в особливому порядку, а я націлився прямо на скриню, що стояла вкрита шаром пилу, тоді як все в кімнаті було ідеально чистим. Здалось мені, що її давненько не чіпали. С. теж звернув на це увагу, та значно пізніше. Не знаю, хто був сміливішим, та кожен точно відчував велике бажання зазирнути туди якомога скоріше.
С. був вихованішим за мене, і розуміючи, що це ніяк його не стосується, стримано змовчав, даючи мені шанс вирішувати, що робити зі знахідкою.
Доки я смикав за клямку, свідомо розуміючи, що це нічого не дасть, в кімнаті з’явився як завжди усміхнений дідусь. «Краще б він кричав, - подумав я, мовчки дивлячись йому в вічі, - його посмішка змушує мене соромитись більше».
- Прийде час, - і ти відкриєш її. А найголовніше те, що ти сам будеш знати коли. Та тоді твій інтерес набуде іншого сенсу, - спокійно сказав дідусь, та жестом показав нам йти лягати спати.
*
Пройшло 16 років. Дідуся вже нема. Його будинок дістався мені. Та крім всіх дивовижних речей, які тут зберігаються, моєю стала Вона.
Скриня стояла на тому ж самому місці, все ще покрита пилом і навіть не здогадувалась, що її ось-ось відкриють. Ключ, що лежав в конверті, ідеально підходив до її металевого замочка.
Другий поверх. Кімната зліва. Скриня біля вікна.
Не знаю, чи хвилювався я, повертаючи ключ в шпарині, та чекати я не міг, хоч іноді свідомість радила мені ніколи не шукати тієї скрині, і не знати, що в ній.
Що можна було очікувати і чим насправді виявилась реальність – було віддзеркаленням одного від іншого. Скриня велика, а її вміст точно не нагадував мені ще одну Нарнію. Папка з пожовклими паперами.
Я спустився до кімнати дідуся, та зайшов на балкон, який скоріше можна було назвати верандою, через зручні крісла та столик, на якому завжди стояв маленький чайник з завареним в ньому чаєм, та дві чашки поруч. Дідусь пив чай без цукру, і тому ніколи не ставив його там, через що я повинен був бігти на кухню. Пізніше я, правда, несподівано для себе усвідомив всю містичність процесу чаювання, що потребує лиш повного розслаблення та почуття комфорту. Я забув про цукор так само, як дідусь робив вигляд, що забув про скриню, ніколи більше не згадуючи її відтоді, коли застав мене за спробою проникнення. Мені хотілось лиш підсолодити розмову, та ніяк не чай, що через солодкий фальш втрачав свій істинний смак… Тому зручно всівшись біля того самого столика я швидко прийнявся читати. Це було написано для мене.
*
«Я завжди думав, що в мого дідуся два життя», - перше, що прийшло мені в голову. Будинок видавався «живим» не просто так.
Дощ перестав періщити. Сонце зайшло за обрій. Молода пара хихочучи пробігала по вологому тротуарі, скидаючи з себе мокру куртку, що прикривала їх голови, захищаючи від дощу.
Чи вірю я в привидів?
Звісно. Мій кращий друг – один з них.
Світло згасло. Пробила північ. Натомість загорілись вогні. В будинку стало так тепло, що закривши очі можна було уявити себе десь серед лісу, в якому розпалили вогнище та зараз почнуть співати пісні під гітару. Будинок став «живим» знову, через стільки часу. Ось-ось завітають гості, по черзі проходячи через Нарнію.
«Дідусь привітався з жінкою, що трималась за руки з згорбленим чолов’ягою у смокінгу. Та лиш привітно посміхнулась, і поспішила зайняти місце у вітальні. А ось молодий хлопчина знайшов на полиці Бредбері, перегукуючись через усю кімнату з старою бабусею Енді, що не могла спокійно сидіти, та вічно шарпала свою атласну спідницю, в яку була заправлена блуза моди часів середньовіччя. Хлопець з білим чубом розносив тацю з напоями, не забуваючи перемовитись словом з кожним. Одна грізна жінка пообіцяла відкусити йому пальці, якщо він не перестане заважати їй з кросвордом. Коли той зауважив, що через нестачу зубів їй цього зробити не вдасться, всі нахилили голови, захищаючись від туфельки, що летіла через усю кімнату, та збила з ніг містера Рей Вей. На кухні самотньо розташувалась дівчина, не відриваючись від роботи ні на мить. Вона не зважала на нарікання жінок та чоловіків, що просили її приєднатись до натовпу, запевняючи, що Ві написав геніальний вірш, який обов’язково має почути кожен.
Людина подвійної реальності – так казали про мого дідуся.
Дідусь створив свій світ комфорту, де в кімнаті літали туфельки, самотні знаходили собі друзів, і ніхто не був сумним, коли Ві декламував нові шедеври, змушуючи публіку плакати від того, що вони є один в одного.
Якщо реальний світ не приймає тебе – створи надреальний.
Коли сьогодні опівночі вони знову прийдуть, за словами мого дідуся я повинен залишити сумніви позаду, відкрити своє серце та душу на зустріч його друзям, які повинні стати моїми. Якщо моя віра колихнеться – я назавжди закрию завісу.
Світло цього дня було занадто яскравим, а ніч буде найтемнішою. Штори на вікнах закриті, і через хвилину вони з’являться. Нарнія відкриється знову і С. знайде собі друзів, загублених у часі…
- З любов’ю, Я.
ID:
561362
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2015 18:30:31
© дата внесення змiн: 11.06.2015 18:42:13
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
