Не надішлю тобі листи,
що у гордості в стіл я пИшу,
і до айсбергу не підплести,
проте спроб я таки не полишу.
Не полишу лупати скалу,
в поті лиця і вітру оскалу.
Я плекаю надію малу,
то наівну то часом зухвалу.
І не рівними, тобі рядками,
я пишу про почуття свої,
забиваю малюнки голками,
на руках, де були сни твої.
Ти ж спалюєш ураз усі мости,
наче гора скидаєш скалолаза,
ти мій міраж, який не віднайти,
засох колодязь і покинута оаза.
Слова твої у відповідь - сухі,
розпалювати ними лиш багаття,
стали ураз вони напівглухі,
і твій обман звучить немов прокляття.
Не так сумують люди за людьми,
більше за спогадами про минуле,
мені ж не вистачає слова "ми",
таке знайоме, вже його забули.
